Продовження

15,

Макс з’явився в супроводі невисокого худорлявого та кучерявого хлопця якоїсь античної зовнішності.

— Знайомтеся, Василь.

Власник античної зовнішності мав також цілком античне ім’я. У руках Василь тримав об’ємний пакет.

— Давай, Васю, на кухню розвантажуй. А це — давай сюди, — Чекіст вивудив із великого пакета менший пакетик і передав Денису. — Аптечка, як просив, та де які речі вашому обірванцю.

Він кивнув на похмурого Стаса.

— Дякую. Це діло. Розповідай, що дізнався, що вигадав.

— Шурхіту в місті ви наробили багато. Годину тому оголошено план «Перехоплення».

— Ого! Це ж яку владу в місті Танго має!

— Так, ментів у нього багато своїх. Коротше, так. Усі виїзди із міста перекрито. Вулицями — патрулі. У всіх ваші фотороботи та наказ бути обережними, оскільки озброєні та небезпечні.

— Як бути?

— Для того я і Васю привіз, — Макс кивнув на хлопця, що стояв у дверях кімнати. — План такий. Їдемо та беремо ваші машини. Скільки їх у вас?

— Дві. Микити та моя.

— Чудово. За кермо однієї сідаю я, іншої — Вася. Ви також розподіляєтеся на дві машини. Ми різними дорогами вивозимо вас із міста.

— Нас же шукають. Пости на виїзді.

— Ти недооцінюєш авторитет нашої контори. З нашими посвідченнями не перевірятимуть. Ми проїдемо.

— Навіщо тоді їхати двома шляхами?

— На всякий випадок. Що менше привертати уваги. Страховка.

— Далі?

— Ще один мій співробітник чекатиме за містом. Забере нас із Васею, і ми повернемось додому. Ви поїдете у своїх справах. А ми з Васею забудемо про вас, як про страшний сон, — Макс життєрадісно посміхнувся.

— А ти впевнений? — подав голос Микита, який весь цей час сидів із відсутнім виглядом.

— У чому? Що зуміємо проїхати пости?

— Ні. Що нудьгувати не будете.

— Не будемо. Впевнений. Щоправда, Васю?

Він нічого не відповів, тільки дивно хмикнув.

План Чекіста спрацював. Усе пройшло швидко та гладко. На все про все пішло трохи більше ніж година. Ось вони вже стоять на узбіччі якогось малолюдного шосе та тиснуть один одному руки.

— Максиме, дякую. Якби не твоя допомога, ми б так швидко не впоралися б.

— Нормально все. Порахуємось. Я маю таку маленьку книжечку, я туди боржників вписую. Ваші імена там червоним кольором виділено.

Потиснули один одному руки та роз’їхалися.

Денис на своєму Мерседесі їхав попереду, з ним Стас. Микита ззаду на BMW.

— Стасе, чого похмурий такий? Начебто до мети рухаємося. Завтра будемо на місці. Якщо Фізик там, то завтра все й закінчиться.

— Не певен, — буркнув Кощій.

— Тобто? Ти не впевнений у чому? Поясни.

— Не впевнений, що так швидко все скінчиться. Бентежить мене щось, не зрозумію, що.

— Що може бентежити? Ми з міста вибралися. Усі, хто міг нам перешкодити, залишилися там. Ми їдемо на південь, у місце, де, майже напевно, тримають Антона.

— Вася цей мені не сподобався.

— Він же не дівчинка, от і не сподобався, — спробував реготати Денис.

— Погляд у нього якийсь… Бігає.

— Нормальний погляд. Ти шукаєш проблему там, де її нема.

— Це ти, командире, не помічаєш підозрілої поведінки. Ти надто довіряєш людям, у цьому твоя біда. Готовий вірити кожному пройдисвіту. Потім страждаєш від цього.

Договорити Кощію не дали. Величезний чорний джип, який пішов на обгін і тепер рухався ліворуч від них на пів корпусу попереду, раптом круто взяв управо й почав притискати їх до узбіччя.

— Охренів! — Денис крутнув кермо вправо й щосили натиснув гальма.

Краєм ока він встиг помітити в дзеркалі заднього виду, що чорний мінівен впритул притиснувся ззаду до машини Микити. «Затиснули!»

Передній джип під кутом до краю дороги зупинявся за метр від капота Мерседесу.

Те, що відбувається, сповільнилося, як у кіно. Денис бачив, як відчиняються дві праві двері. З них вистрибують бійці. У заднього, що ближче до них, у руках АКСУ, у переднього — якийсь пістолет.

— З машини! — кричав Денис.

Стас уже відчинив свої двері і вивалювався на землю. Так само й Денис. Його облило градом битого скла. Грюкали постріли, кулі рвали метал, оббивку та пластик.

Денис упав на землю, перекотився під днище, дістаючи Глок. Корпус Мерседеса прикривав його від нападників, не було прямої видимості. Повернув голову і глянув у бік Стаса. У того становище було набагато гірше.

Той, що вискочив із передніх дверей і відкрив вогонь із пістолета, бачив його. По прямій, з відстані кількох метрів нападник патрон за патроном випускав обойму в Кощія. Той не залишався в боргу й теж стріляв зі своєї Беретти. Схоже, обидва вже були мертві, але не знали ще цього.

На осмислення в Дениса пішла частка секунди. Він перевів погляд на ноги супротивника. Прицілився і двічі вистрілив по ногах того, що ґратував його машину з автомата. Автоматна черга різко змовкла, і тиша здавалася приголомшливою.

З’явилися ще дві пари ніг. Вийшли з лівих дверей позашляховика, вони обходили його ззаду. Розчинені навстіж двері Мерседеса приховували Дениса від них, принаймні, ще на якусь частку секунди.

У цій тиші дві пари ніг якось неприродно голосно тупотіли, було чути, як пересмикуються затвори. Не став чекати, прицілився і кілька разів натиснув на спуск. Судячи з вигуків, влучив. Поки є секунда, схопився і стрибнув за багажник.

Озирнувся подивитися, що відбувається з Микитою. А відбувалося там щось дивне. Біля BMW лежало три тіла. Над ними височів Микита, який уже повернувся і йшов у напрямку переднього джипа. У витягнутій руці в нього пістолет, і Микита рівномірно й холоднокровно кулю за кулею випускає в тіло, що корчиться на асфальті.

Тіло автоматника було для нього поза досяжністю. Як тільки Денис це зрозумів, схопився, відбіг на два метри вправо й одним пострілом у голову добив бідолаху, що кричить від болю.