Продовження

14

Різкий маневр Макса на дорозі мало кому сподобався. Декілька легкових і одна вантажна фура обурено, вразнобій загули. Якийсь джип так само різко вирулив на узбіччя і завмер за десять-п’ятнадцять метрів попереду. Звідти вивалилися двоє не дуже молодих хлопців, явно добре напідпитку. Вони підбігли до відчиненого вікна з боку водія.

— Чуєш, козел! Тебе хто їздити вчив?

Один із них ривком відчинив двері і схопив Макса за куртку на плечах.

— Виходь, я навчу тебе. Де таких лише беруть?

— Чуєш, козел, вчитися зараз будеш. Я трохи червону Мазду через тебе не лупнув.

— Лошаро, знаєш скільки коштує та Мазда?

— А мій мерін знаєш, скільки коштує?

Максим дозволив витягти себе з-за керма. Поки «вчителі» стрибали навкруги, дихали перегаром і розбризкували слини, він спокійно стояв і мовчав. Коли один із хлопців, який тримав Макса за куртку, вирішив усе ж таки завдати виховного удару кулаком під дих, то виявилося, що його кулак летить у порожнечу, ноги летять вгору, а спина летить на зустріч із землею. Другий «вихователь» нічого не зрозумів, у нього чомусь сама собою підвернулась нога і він звалився в пилюку поруч із приятелем, колегою«педагогом».

— Хлопчики, розумієте, якщо хтось робить різкі рухи на дорозі, на це є причини. Треба бути уважнішими й добрішими до людей. Чи ввічливішими, чи що.

Хлопці борсалися на землі, щось продовжували говорити про те, що хтось пошкодує, вони зараз встануть і пояснять.

Макс не став дослуховувати, розвернувся і пішов слідом за всіма зустрічати блудного Стаса.

Кощій виглядав сумно. Брудний та рваний одяг. На обличчі кілька свіжих та соковитих синців. Кісточки пальців покриті свіжими саднами. З усього відчувалося, що він нещодавно брав участь у серйозній битві. І зовсім не факт, що перемога була на його боці. З незвичайного — на плечі в нього висіла простецька полотняна сумка, з тих, з якими ходять до магазину за хлібом та картоплею.

— Все в машину! Подробиці подій і сльози зустрічі — пізніше. У нас уже публіка збирається, — скомандував Макс.

Він кивнув на двох бідолах, які стали в бойові стійки, але побачивши чисельну перевагу, з почуттям власної гідності повільно відступали до своєї машини.

Чекіст вів машину за своїм звичаєм дуже швидко. Денис та Микита намагалися чіплятися до Стаса з розпитуваннями. Єдине, що їм вдалося — почути, що завдання виконав, прилад дістав. З полотняної сумки було вилучено на світ обрізок пластикової труби для каналізації і обмотаний навколо нього довгий шматок електричного дроту.

— Що це? — не зрозумів Денис, погойдуючи на руці досить важкий саморобний прилад.

— Прототип, як ти велів. — Кощій трохи смішно шепелявив побитими губами.

— Важкий такий, я думав якось інакше прототипи виглядають, — Денис розглядав обрізок труби з усіх боків.

— А чого ти хочеш, що було під рукою, з того і зробив. Саморобка.

Хвилин за п’ятнадцять їзди, настільки швидкої, що більше схожа була на погоню, вони зупинилися всередині мікрорайону старих панельних п’ятиповерхівок. Чекіст покрутив головою, заглушив двигун і знову подивився навкруги.

— Он той будинок, другий під’їзд, третій поверх ліворуч. Йдемо не натовпом, а по двоє, щоб не травмувати психіку під’їзних бабусь. Я зі Стасом, Денис із Микитою, через кілька хвилин за нами.

— Кощій своїм виглядом бабусь не тільки травмує, він їх уб’є, — в’їдливо сказав Микита.

— Зате тебе вони одразу поцілують, — прошепелявив побитими губами Стас.

Звичайне подвір’я зі столом-«козлятником» для мужиків та під’їзд із незмінними старенькими на лавочках. Звичайна двушка зі старим диваном, ламповим радянським телевізором і ситцевими фіранками на вікнах.

— Контора чого це, бабку яку мочканула, чи що? — здивувався Микита.

— Яка контора? — не зрозумів Макс.

— Ну, твоя. Ти ж нас на конспіративну квартиру привіз, а тут походу якась старенька довго жила.

— Яка конспіративна квартира? Кіно менше дивитися треба. У нас такого немає. Це квартира моєї рідної тітки.

— Почила старенька? — не вгавав Микита.

— Сплюнь. До своєї доньки до сусіднього міста поїхала. Післязавтра приїде. Квіти поливати ось просила.

Тим часом Денис мало не силоміць роздягнув Кощія і запхав під душ.

— Ну, ви тут влаштовуйтесь. Почувайте себе, як у гостях. Не зламайте нічого. Надвір не виходити! Це моє до вас прохання. Харчі якісь у холодильнику знайдете - перекусіть. За кілька годин під’їду — привезу продуктів

— Бери більше. Я чек оплачу, — підхопив Денис. — В аптеку заскочи. Йод, бинти, пластир. Сам знаєш.

— Добре. Зроблю.

— Максиме, дякую тобі.

— Порахуємося. Я розумію, що у вас немає часу. Але мені потрібно на службу з’явитися, доки начальство мене до розстрільних списків не включило.

— Є і такі?

— От я і дізнаюся, є чи нема. Давай, до зустрічі.

Кощій вийшов із ванної. Чистий, розпарений та щасливий. Його сіра землиста шкіра, мабуть, не вміла бути рум’яною, тому була просто мокрою.

Микита зграбастав його в оберемок і, як той був, в одному рушнику навколо худих стегон, поставив його посеред кімнати, перед диваном, на якому сидів Денис. Сам сів поруч із командиром і велів:

— Говори.

— Та я… Одягнуся… — незвично бачити збентеженого Кощія.

— Говори так, не панночка — підтримав Денис.

Кощій трохи потупцював на місці доторкнувся пальцем розбиті губи й почав розповідь

— Доїхав швидко. Дачу знайшов порівняно легко. Хазяйка, Тамара Олександрівна — душа-людина. Відразу повела показувати свою полуницю, не довелося нічого вигадувати. Побачив купу старих деревочків біля полуничної грядки. Тільки здалося мені, хтось там порився. Я придумав, мовляв, повітря буде більше для полуниці, став перекладати ті дрова. Акуратно запитав, вона сказала, що ось тільки дві дівчинки молоденькі приходили. Дуже цікавилися грядкою і дерева теж хотіли перекласти. Дві-три штуки перекинули, одразу ж поквапилися і втекли. Навіть не попрощалися.