Частина 2

11.

Денис їхав у гуркітливому трамваї. У цей час дня вагон був напівпорожній. Притулився чолом до прохолодного скла й бездумно дивився на незнайоме місто, що пропливає за вікном. Помітив невеликий затишний сквер і поспішив вискочити з вагона. Походив серед гуляючої публіки — молодих матусь із колясками та човгаючими старими з паличками. Сів на вільну лавочку, дістав телефон і набрав номер Кощія.

— Ти як?

— У тролейбусі. Рухаюся у вказаному тобою напрямку.

— Довго ще збираєшся рухатись?

— Недовго залишилося, ми ось якраз до тролейбусного депо під’їжджаємо.

— Тебе не вигнали?

— Що ти, ні. Кондуктор Тетяна Василівна виявилася такою милою жінкою.

— Ти знову за своє? Не забувай, ти на завданні.

— На якому?

— Дідько, Стас! Розгортай голоблі. Дзвони Світлані та вперед — на дачу, за прототипом.

— Все, командире. Не дихай вогнем. Виконую.

Наступний дзвінок Микиті.

— Ти де?

— Гуляю набережною. Тут такі гарні місця! І народу — взагалі нікого.

— Говори де це, зараз приїду.

За пів години вони вдвох стояли на вкритому бетонними плитами березі тихої річки й мовчки дивилися на спокійні темні води.

Першим мовчання порушив Денис.

— Розгубився я чогось. Що далі робитимемо?

— Я вже казав — дзвонити чекісту.

— Не хотів я цього.

Денис зітхнув і дістав телефон.

Ще за пів години їх гукнув молодий підтягнутий хлопець у спортивній куртці та кросівках.

— Привіт, бродяги, — бадьоро привітав він і пружним кроком підійшов ближче.

Микита критично оглянув це явище та похмуро промовив:

— І Вам не хворіти, шановний. Тільки ми не знайомі, проходьте далі.

— Ось як! А чи не ви просили мене про зустріч? — вдав здивування бадьорець.

Денис тепер пізнав його за голосом.

— Це ви Максим? Це той самий чекіст, — пояснив він Микиті.

— Хто? Чекіст? Ха-ха! Це, мабуть, надто давня назва. Назвемо краще — держбезпека.

Він потиснув приятелям руки і представився.

— Майор держбезпеки Максим. Ну раз вже чекіст, хай чекіст. Згоден на тимчасовий позивний.

Знайшли неподалік галявину з густою травою, затишно там сіли.

Денис із цікавістю розглядав нового знайомого.

— Не очікував побачити гебешника в такому вигляді. Чомусь думав зараз з’явитися крутий мен у чорному костюмі. Весь такий правильний, суворо скрізь паралельний та перпендикулярний.

Макс розсміявся, відверто й життєрадісно.

— І я не очікував побачити вас, таких… звичайних. Після того шурхоту, що ви наробили в місті. Я думав зустріти якихось відморозків, на війні зациклених. Або тупо бандюків, які свої бабки відпрацьовують. Ви ні на тих, ні на інших не схожі. Я не схибив?

— Не помилився. Вміємо дещо, але не за грошима сюди приїхали точно. У мене друга викрали.

Денис виклав всю історію. У подробиці особливо не вдавався. Хоча Максим і розташовував до себе своєю зовнішністтю та манерою поведінки, але не у звичках Святого було розкриватися перед першим зустрічним.

Чекіст слухав уважно, жував травинку. Ненадовго замислився.

— Офіційна заява до поліції була?

— Яка заява? Сенс? Як тільки зрозуміли, з ким маємо справу, вирішили діяти самі. Адже в нього в місті скрізь свої люди. З тобою зараз розмовляю тільки тому, що тебе рекомендував Чіба.

— Та й то не дуже довіряєш, правда?

— Правильно.

Максим знову замислився, виплюнув пожовану травинку та зірвав нову.

— Із Танго зчепилися. Це звір. Рядиться в овечу шкіру. У місті кілька благодійних акцій провів, щосили випинає легальність свого бізнесу. Навіть спроба була балотуватись у депутати. Але все це ширма, за своєю натурою — безжальна звірина. Починав із криміналу. Судили з важких статей, дві ходки. За смутних часів дев’яностих якось зумів відмитися. Навіть судимості зняли.

Нині в нашому місті він найвідоміший бізнесмен, він же авторитет. Свого не віддасть, але чуже із задоволенням до себе підгребе. Якщо вашого Фізика й справді він узяв — справа погана. Живим навряд чи відпустить. Та й навіщо це Тангеладзе раптом знадобився ваш друг — учений. Раніше за ним не спостерігалася потяг до наук.

— Фізик на порозі відкриття. Це переворот у світі технологій. Нова науково-технічна революція.

— Так уже й переворот — хмикнув Макс скептично.

Тут уперше за всю розмову подав голос Микита.

— Не віриш нам, повір Танго. Він би не кидався на пустушку. Ти нас нормально так налякав. Боїмося. Далі що? Допомогти чим зможеш? Чи тільки лекцією обмежимося?

— Не психуйте, хлопці. Це серйозне питання. Я хочу допомогти вам. Але саме допомогти, а не підставити. Мені потрібен час. Хоч би до вечора. Потрібно уточнити дещо. До речі, ваш друг точно живий? Ви впевнені?

— Так. Він щодня дзвонить дружині. Розмова триває рівно пів хвилини. Привіт-живий-здоровий-люблю-бувай. На її рахунок у банку прийшла чимала сума. Так що це не дуже схоже на просте викрадення, швидше на підневільне наймання на роботу.

— А навіщо тоді гроші витрачати? Адже можна силою змусити працювати, або залякати чим.

— Це колоди тягати можна силою змусити, та й то не кожного. А вигадати чи винайти чогось силою не змусиш.

— Ти маєш рацію, — Макс різко встав. — Не знаю, де ви розташувалися, але повертатися вам туди не можна. Я відвезу вас до безпечного місця.

Микита теж підвівся на ноги й тепер своїм зростом нависав над не маленьким чекістом.

— А чи не привезеш нас прямо в теплі обійми незабутнього Танго?

Макс зробив пару кроків, відходячи від навислого Микити.

— Ви вийшли на мене, а не я на вас. Ми або довіряємо один одному і працюємо, або розбігаємось у різні боки.

— Вгамуйся, Микито. Їдемо із ним. Він тепер за наші голови перед Чибою відповідає. Тож берегти буде, як власні яйця. Так, чекіст?

Микита тихо пробурмотів:

— Тільки я не хочу бути яйцем чекіста