Продовження

9,

Денис задумливо барабанив пальцями по столу, відкинувшись на спинку стільця. Потік думок рився в голові. Почуте щойно, його зовсім не тішило.

«Схоже Фізик перебуває біля чорта на паличках і тепер, щоб його витягти звідти, доведеться тягнутися на ці паски. А не хочеться. А рятувати треба. А це означає -і тягнутися туди доведеться.

Танго, звичайно, далеко не дурень. Свив собі гніздечко ближче до історичної батьківщини, на півдні, там, де гори та море. Й охороняється, напевно, на найвищому рівні, тож підступитися до цього гніздечка буде зовсім не просто.

Усі справи почекають, але бізнес стояти не може. Доведеться зателефонувати своєму заму — Василичу та надавати команд. Нехай покерує без мене тиждень. Прийдеться якось пояснювати, куди я зник, та гаразд, збрешу чогось. Василич мужик тямущий.»

Денис придушив у собі важке зітхання.

Стас у цей час із цікавістю спостерігав за молодою офіціанткою в облягаючій блузці, яка снувала туди-сюди. Вона щойно принесла їм каву, і вони могли спостерігати, як бейдж із написом: «Дарина» призовно хитається на лівих грудях. Дівчина оцінила увагу й тепер, пурхаючи між столиками, вона намагалася продемонструвати себе з найкращих ракурсів. Робила вона це, звичайно, ж, виключно для Стаса, бо була просто дівчиною і вже потрапила під невідомі та незрозумілі чари Кощія.

Микита сидів, уткнувшись поглядом у стіл, важко зітхав і ганяв жовна. Ніч, проведена в компанії двох молоденьких не строгих фей, мабуть, залишила глибокий слід, що кровоточить, у його вразливій душі. Можливо, ця ніч щось перевернула його уявлення про влаштування Всесвіту.

Пауза затяглася.

— Командире, давай щось вирішувати, — Стас насилу відірвався від споглядання блузки та бейджа, що мигтіли між столами.

Денис зібрався щось відповісти, але його випередив Микита.

— Треба зателефонувати чекисту.

• Якому чекисту?

— Друг твій — Чіба, залишив номер телефону якогось гебешника, на всякий пожежний. Походу цей пожежний випадок настав.

Микита, хоч і пережив цієї ночі серйозне сексуальне потрясіння, не втратив своєї здатності міркувати швидко.

— Дзвони, командире, цьому чекисту, хай допоможе.

— А чи потрібен він? — Засумнівався Денис. — Самі впораємося.

— Самі вже не впораємось. Надто боляче ми їх зачепили, надто багато їх довкола. Якщо вони не повні ідіоти, а керують ними точно не ідіоти, усі виїзди з міста вже перекриті. І всі сили кинуті на наші пошуки.

— Так уже і всі сили кинуті! Чи не велика честь? Хто ми для них? — Денис і далі продовжував, не поспішаючи, барабанити пальцями. Але все ж таки, мимоволі повів поглядом на багатолюдну вулицю.

— Сам поміркуй. З’явилися нізвідки. Увечері напали в парку, трьох побили та викрали одного. Потім уранці постріляли п’ятьох. І знову ввечері… Скільки? Троє? І знову вечір та знову трьох побили.

— Так… Ситуація. — Протягнув Стас, розшукуючи поглядом зниклу кудись обтягуючу блузку.

— І прилад треба забрати.

— Який прилад, — не зрозумів Денис.

— Прилад, який зробив твій фізик. Прототип. Сам же розповідав, що він на дачу тещі прилад відвіз. Три врожаю полуниці. Забув, чи що?

— Ні, пам’ятаю, тільки навіщо він нам?

— Не знаю. Нехай буде. Мало чи що.

Денис почав ритися кишенями. Поки шукав той самий папірець із номером телефону чекіста, роздавав команди.

— Микито, зустрічаєшся із чекістом. Стас, ти в нас фахівець із жінок. Дізнаєшся у Світлани адресу дачі і витягаєш прилад у тещі з-під носа. Непомітно. Повторюю — ти дієш так, щоб ніхто нічого не знав.

— А де я його знайду?

— Фізик говорив щось про купу дров біля полуниці. Знайди.

Різкий звук гальм та швидкий рух за вікном миттєво привернули увагу. Три пари очей спрямували погляди на нешироку, майже безлюдну вулицю.

Перед входом гальмував чорний мінівен. Двері автомобіля на ходу відчинилися і звідти вже стрибали на асфальт міцні хлопці в кросівках, джинсах та чорних балаклавах. У руках кожного пістолет.

— Ідіть! Через службовий хід. Я прикрию! — крикнув Денис і кинувся до вхідних дверей.

Стас підбіг до офіціантки та здобув легальну можливість обхопити блузку.

— Кисуля. Тільки швидко та мовчки. Веди нас до чорного ходу, — майже ніжно прошепотів він.

Дівчина нічого не розуміла, але очі Стаса горіли таким вогнем, що вирішила слухняно повести їх, куди просили. Величезна постать Микити замкнула процесію. Раз у раз оглядаючись на Дениса, вони поспішили виконувати наказ — йти.

Денис тим часом підскочив до дверей і просто засунув туди ніжку стільця. Двері були красиві, візерунково-куті, тому й дуже міцні. П’яток накачаних і озброєних дітлахів із того боку дверей не чекали такої каверзи і злегка розгубились. Вони смикали ручку і смачно матюкалися. Звичайно, пару точних пострілів із пістолета вирішили б питання, але відкривати вогонь, у них, схоже, наказу не було.

— Ось і гарненько, — оцінив ситуацію Денис і кинувся наздоганяти своїх.

Промчав крізь кухню, де кухар не відволікався на будь-яку нісенітницю типу шуму й погонь, а займався біля плити своєю справою. У вузькому коридорчику відразу за кухнею, Денис застав своїх бійців у позі «завмерли з двох боків від входу». Він визирнув назовні крізь запорошене вікно неподалік входу.

На жаль, Микита мав рацію, коли казав, що протистоять їм далеко не ідіоти. Чорний хід теж був перекритий, але тут стояли тільки дві чорні балаклави. Причому стояли класично — у стійках. З пістолетами напоготові, і цілилися вони прямо на оббиті оцинкованим залізом двері службового ходу.

— Чччорт! — лаявся Денис.

— Командир, мій вихід, — сказав Стас якимось буденним і відчуженим голосом.

Зовсім без будь-якого виразу обличчя, спокійно, як у магазин за хлібом, він відчинив двері й пішов прямо на спрямовані на нього стволи.

Денис завмер біля брудного віконця не в змозі повірити, що відбувається на крихітному задньому дворі кафешки.