Продовження

7,

Дениса розбудив наполегливий брязкіт телефону. Один раз, другий, третій. Та хто там такий нахабний. Продер очі. Дешевий готельний номер, хоч і був двомісним, але Денис був тут один. Вібрація телефону не припинялася. Поглянув на екран. Тільки не це! Але треба відповідати.

Заплакана Світлана на межі істерики поривалася йти в поліцію і писати заяву. Як міг заспокоїв, сказав, що нехай іде, але з однією умовою: про його, Дениса, існування — жодного слова. Почала ревіти, не розуміла, чому. Потім раптом погодилася нікуди не ходити. На тому й вирішили.

Обдзвонив свою маленьку армію. Обидва бійці благополучно спали. Микиту ще не розбудили студентки, що повернулися. Кощій, за його словами, спав дуже чуйно та уві сні чув, навіть власне дихання. Проте це не завадило йому взяти слухавку, тільки після четвертого дзвінка, коли Денис почав турбуватися.

— Алло, Стас. Усе гаразд? Чого трубки не береш?

— Хто? Я? — Відповідає сонним голосом. — Та я чуйно сплю, навіть чув, як ти пальцями в кнопки тицяв.

— Все, підйом. На нас чекають великі справи.

Домовилися зустрітися за годину біля офісу Тангеладзе.

Красива супер сучасна будівля бізнес-центру стояла трохи осторонь шумного проспекту, у тиші невеликого скверу. Величезний паркінг перед входом заставлений автомобілями. Від дорогих до різних. Через вхід зі скляними дверима туди-сюди снував офісний люд.

Судячи з вказівника, фірма «Квант», яка належала пану Тангеладзе, займала весь останній, сьомий поверх. У велику простору кабіну ліфта зайшло досить багато люду. Чоловіки та жінки були суворо та презентабельно одягнені, Денис критично оглянув себе та напарника. Простий одяг — джинси, футболки та куртки-ветрівки робили їх схожими швидше на обслуговуючий персонал, ніж на вагомих бізнес-партнерів.

Поки доїхали до останнього поверху, у кабіні ліфта вони залишилися вдвох. Мелодично булькнувши, ліфт зупинився на останньому поверсі і двері безшумно від’їхали убік. Невеликий хол і незмінний сек’юріті, а як же без нього, за два метри від ліфта. На обличчі вартового відбилося невелике здивування, коли він побачив двох чоловіків у «неофісній формі». Зробив крок назустріч. Але вся його увага була звернена чомусь, лише на Дениса. Кощій спокійно пройшов повз охоронця вглиб коридору.

— Ви до кого?

— До Григорія Вахтанговича,

Краєм ока він бачить, що Кощій спокійно йде пустельним коридором повз низку дверей.

— Вам призначено?

— Ні. Справа термінова.

Кощій підходить до найбільшої з дверей, біля якої тупцює ще один охоронець, так само спокійно проходить повз нього і зникає за гарними різьбленими дверима приймальні.

— Нічим не можу допомогти. Вам потрібно спочатку записатися по телефону. До того ж, Григорія Вахтанговича зараз немає.

Довелося відступити та спускатися вниз. Поки їхав, думав: «Але як? Як йому це виходить? Як він уміє стати непомітним, майже невидимим. Містика прямо.»

Він багато разів чув від інших про цю здатність Кощія, навіть сам кілька разів примудрився пройти повз нього, не помітивши. Тільки ображений вигук зупиняв і змушував озирнутися. Потім ніяково вибачався. Зараз він на власні очі побачив, як цей «чаклун» став для сторонніх чи то невидимим, чи то своїм у дошку.

«Який шпигун у ньому помер!»

Довелося стирчати на вулиці, у тіні дерев. Чекати, коли з розвідки повернеться Кощій, або чаклун, або шпигун. Як його тепер називати?

Чекати довелося досить довго. Уже почав прикидати шляхи звільнення товариша з полону, як на широкому ґанку бізнес-центру з’явилася усміхнена морда Кощія. Він, навіть, не оглядався на всі боки, одразу попрямував до того дерева, у тіні якого тупцював Денис. Наче знав. І почав одразу, без вступу.

— Танго вже котрий день немає в місті. Якийсь новий та секретний проект. Але не тут, не в місті. Де, поки що не знаю. Увечері розкажуть.

— Хто розповість? — Денис трохи очманіли від натиску.

— Вероніка, секретар.

— Секретарка Танго розповість тобі?

— Секретарка — це вульгарно, шефе. Секретар. Вероніка. Дуже мила особа. Ми домовилися ввечері з нею кудись сходити.

— Куди?

— Не знаю. Куди тут, у цьому місті, прийнято ходити з дівчатами?

Денис дивився на нього буквально, витріщивши очі.

— Ти запросив секретарку Танго на побачення?

— Ні, не я запросив. Вона сама мене запросила. Має якісь складнощі з її молодим чоловіком. Ось і вирішили обговорити це в якомусь ресторані. І, будь ласка, не називай її «секретаркою».

— Добре, — тільки і зміг видавити із себе Денис. Він не мав сили щось сказати. Ця людина підпорядкувала собі не тільки закони фізики, а й закони психології.

Заклад із неоригінальною назвою «Ресторація», розташовувався в історичному центрі міста. На маленькій, тихий та затишній вулиці. Кощій стояв біля входу та зустрічав свою нову подружку Вероніку, яка мусить ось-ось під’їхати на таксі. Денис звично тупцював осторонь. Залишити Кощія одного, він, природно, не міг. Вирішили, що зобразять незнайомих між собою та займуть різні столики.

«Ресторація» всередині була невеликим та симпатичним закладом, на десяток столиків. Інтер’єр стилізований під початок ХХ сторіччя, період НЕПу.

Вероніка виявилася розкішною брюнеткою, що складається із самих тільки жіночих форм. Стримана, дорого одягнена та добре вихована. Стас на її тлі виглядав реальним Кощієм із мультика.

Денис сидів за окремим столиком неподалік. Поглинав дуже смачну відбивну, запивав хорошим вином і непомітно спостерігав за цією дивною парою.

«От цікаво, підібрав собі напарників, як персонажі мультиків. Микита — зовні точнісінько, як Альоша Попович. Кощій, він і в Африці — Кощій. На кого ж схожа Вероніка? Десь у глибині підсвідомості, на рівні дитячих спогадів, ворухнулась асоціація. Ніяк не міг пригадати. А я сам? Цікаво, я сам, на якого героя скидаю?»

Захоплюючі роздуми перервала галаслива компанія, яка завалила в ресторан. Три хлопці та дівчина. Усі добряче напідпитку. Розташувалися за сусіднім і Денисом, одним із небагатьох вільних столиків.