Продовження

4.

Антон влаштувався порівняно комфортно: уперся спиною в сидіння, витяг ноги, зумів, навіть так відвернутися, що підтяг до себе ближче руки, вони не так затікали. Вибоїни та стрибки давно закінчилися і зараз машину плавно погойдувало на добрій дорозі. Їхали дуже швидко, його конвоїр явно кудись поспішав.

Перший шок від власного викрадення вже пройшов, тепер намагався аналізувати, що це означає і чим загрожує. Але нічого більш-менш розумного, на думку не спадало. Залишається сподіватися, що шкоди йому не завдадуть. Доведеться чекати, коли ситуація проясниться.

Невдовзі машина скинула швидкість, знову застрибала ямами та зупинилася. Почулися голоси. Відчинилися задні двері. Чиясь впевнена рука зірвала брезент.

— Ти охренів, Лисий! Ти його ще й прикував!

Поки Антон моргав, звикаючи до яскравого світла, його витягли з машини та встановили вертикально. Перед ним стояв невисокий рухливий чоловік у чорному класичному костюмі, білій сорочці та чорній краватці.

Лисий охоронець тупо усміхався:

— Нічого страшного, я його ще приголубити обіцяв. Він сам просив.

— З ким доводиться працювати, — примовляв краватка, знімаючи кайданки. — Ви вже вибачте Антоне Михайловичу. Проходьте в літак. Григорій Вахтангович чекає на Вас у своєму будинку.

Тут тільки Антон побачив, що вони знаходяться на великій галявині, навколо якої, суцільною стіною стояв ліс. За десяток метрів від них стояв невеликий літак. Яскравий і гарний, як дитяча іграшка. Під крилом сидів і жував травинку явно пілот - хлопець у джинсах, спортивній куртці та бейсболці.

У чотиримісному салоні вони летіли втрьох. Він, краватка та пілот -бейсболка. Ситуація все більше не подобалася Фізику, але відволікав вигляд з ілюмінатора. Не часто доводиться бачити нашу землю з висоти польоту. Радували і притягували погляд квадратики полів, стрічки річок та доріг. Думки від втоми та шоку повільно рухалися в голові. Щось зробити він зараз не міг, тому давно вирішив, що спочатку повинен зібрати дані, з’ясувати, навіщо він так потрібен Тангеладзе та чому той пішов на цей відчайдушний крок — викрадення людини, хоча й не видатного, але доволі відомого в певних колах вченого.

Весь політ зайняв години півтори, на горизонті нестерпно яскраво заблищала смуга сонячного відблиску, Антон зрозумів, що вони наближаються до моря. Приземлилися на добре обладнаній смузі. Запах і шум моря виразно витав довкола. Неподалік виднілися якісь будови. Пішли туди пішки. Це виявився величезний маєток із безліччю господарських споруд, асфальтованими доріжками навколо та величезним палацом у центрі композиції.

Біля розкішного ганку особняка стояв не менш розкішний власник — Вахтанг Григорович Тангеладзе. Відомий бізнесмен.

Хазяїн будинку був високим і атлетично складеним чоловіком, вік — трохи за 50. Ззаду нього стояли двоє таких самих спортсменів, тільки обличчя їх були, хоч і засмаглі, але мармурові, без тіні емоцій. Одягнені без фантазії - в чорні костюми. На тлі цієї химерної помпезності кругленький і лисуватий Антон Візінов, одягнений у поношені джинси та вітрівку, виглядав безглуздо. Попри весь абсурд ситуації, він вирішив нічого, поки, не заперечувати, хотів дочекатись, поки його викрадач сам почне пояснення.

Прийом та вишуканий обід були демонстративно розкішними. Блискучий кришталем і золотом стіл. Бездоганні у зовнішньому вигляді та манерах офіціантки. Одна з цих журнальних красунь обслуговувала тільки Антона. Вона буквально передбачала його бажання у всьому. Вона була сама чарівність і здавалася Антонові казковим сном.

Після обіду господар із гостем, у найкращих традиціях дворянства, перемістилися до кабінету Григорія Вахтанговича. Тут і почалася та сама розмова, заради якої і відбувалися події минулої доби.

Вони сиділи у зручних кріслах посеред великої просторої кімнати з каміном. Стіни обшиті дубовими панелями, як і належить кабінету господаря в особняку на цукровій плантації, десь на півдні Америки. Тільки замість м’язистого негра-охоронця в кутку завмер шафо подібний володар чорного костюма.

— Шановний Антоне Михайловичу, — почав свою промову господар будинку. — Я вважаю у вас накопичилася до мене безліч питань. Я зараз викладу Вам все, що необхідно знати. Прошу звернути увагу. Ми зараз не обговорюємо питання нашої співпраці, у цьому сенсі я дещо урізав Ваші права. Я більше не питаю Вашої згоди, бо впевнений, Ви не хочете неприємностей для Вашої дружини Світлани Василівни.

До лиця Антона прилинула кров, він схопився з місця, але промовистий погляд чорного костюма зупинив його.

Танго зробив заспокійливий жест.

— Не треба. Ні Вас, ні Вашу дружину ніхто не скривдить. Більше того -  я Вам добре заплачу. Окрім іншого, я дам Вам можливість займатися улюбленою справою, пане Фізику.

— Що ви хочете від мене? — Голос Антона раптово схрип.

— По-перше, я хочу, щоб Ви заспокоїлися. Я нікому не хочу чинити зло. Повторюю, ні Вам, ні Вашій дружині нічого не загрожує.

Тепер до діла. Щоб уникнути тисячі питань, я розповім, що маю. А ви слухайте.

Два роки тому, коли нікому не відомий кандидат фізико-математичних наук Антон Візінов випадково відкрив невідоме випромінювання, він працював у звичайному НДІ з проблем електротехніки. З ним поряд працював і ще один молодий та амбітний МНС Данило Потапов. Пізніше, коли Візінов створив власну лабораторію вивчення, відкритого їм випромінювання, він запросив туди й Потапова. Поки що все правильно?

Антон розгублено кивнув головою.

— Чим займалася та лабораторія ніхто не знав, окрім самого Візінова. Потапов був у нього на побігеньках і так, для чорної роботи та вирішення технічних питань. Незабаром взагалі, від послуг лаборанта Потапова відмовилися. Тема досліджень лабораторії була засекречена, як здавалося Візінову. Але ні. Потапов, коли звільнився, забрав деякі секрети з собою. Він прийшов до мене, все розповів, і я почав спостерігати за Вашими успіхами.