Частина 1.

       Хронос

         — Що, дорослішати поспішаєш? — запитав Антон і повернувся до порушника.

Зляканий порушник стояв посеред великого кабінету, похнюпив голову і відчайдушно смикав свою забруднену штанину. За свої неповні 12 років він уперше потрапив у таку халепу. Зараз він готовий, навіть заплакати, що зовсім не поєднується з дорослістю, аби все це швидше закінчилось.

Така проста та наївна поведінка цього хлопця веселила Антона.

— Подорослішати хотів, — ще раз повторив Антон. — Розумієш, юначе. Дорослий — це не вуса та борода. Дорослим стає лише той, хто навчився відповідати за свої вчинки. До того ж дорослий відповідає не лише за себе, а й за інших. Чому хочеш бути дорослим?

— С… с… — солдатом стати… — з останніх сил стримуючи ридання, схлипнув хлопець.

— Ха! Солдатом! — Антона все більше радувала ситуація. Він обійшов навколо хлопця і зупинився навпроти нього.

-Ти думав — проберешся до Плюсу, проведеш там кілька місяців в ідеальних, майже оранжерейних умовах, і ти вже солдат? Ні, друже! Щоб стати дорослим, ти маєш пройти весь власний шлях перемог, помилок та розчарувань. Відчути на собі радість і біль, відчути любов і зневагу. Тільки тоді ти будеш дорослим.

А про матір ти подумав? Про батька? Як вони сприйняли б те, що з дому вранці пішов їхній син-підліток, а ввечері прийшов неголений дядько, і заявив — це я! Ваш син!

Нагадування про матір сколихнули в хлопчику нову хвилю сліз. Та й батько суворо заборонив йому, навіть близько наближатися до Хроноса. До такої загадкової та такої привабливої організації. Йому друг розповів, що тільки в Хроносі можна провести тиждень у спеціальній кімнаті і вийти звідти дорослішим на десять років.

Він не послухався батька та не просто наблизився до стін Хроноса, але і пробрався всередину. Його схопила охорона. Ось тепер він був у самому серці цієї загадкової будівлі. До того ж — у кабінеті найголовнішого начальника Хроноса.

Батьки тепер точно впізнають проце. Ой, що буде! Як він пояснить батькам, що просто хотів дуже швидко вирости та стати солдатом.

Жалість до себе видавила сльози і дві прозорі краплі сліз швидко побігли щоками.

— Добре, — Антон удавав, що пом’якшав. — Я бачу хлопець ти добрий, а головне — усе зрозумів. Давай домовимося — ти обіцяєш мені ніколи більше без дозволу не намагатися керувати часом, а я обіцяю не розповідати нічого твоїм батькам.

Коли Антон залишився в кабінеті один, він замислився про сказані ним словами «без дозволу керувати часом». Але це саме те, чим він сам займався останні роки. Ніхто й ніколи не давав йому дозволу робити це — впливати на перебіг часу. Але він це робив. Він навчився прискорювати та уповільнювати хід часу.

Але потрібно йти, робити обхід. Уже багато років поспіль він робив цей ритуал — обхід території. Господарство Хроноса було величезним, багатолюдним та неспокійним. Потрібен постійний контроль за всім, що відбувалося, усіма діями і процесами, що протікали.

         Будівля являла собою щось на зразок величезного ангара, завдовжки понад кілометр. Усім периметром його оперізував широкий, як вулиця, коридор. У цей коридор і вийшов Антон зі свого кабінету.

Тут було багатолюдно та галасливо. Скрізь снували співробітники компанії в красивій уніформі. Поспішно метушилися великі та маленькі механізми. Роботи та автоматичні пристрої виконували більшу частину механічної роботи. Людям вистачало клопоту з контролю над усім, що відбувається. Величезне господарство Хроноса вимагало велику кількість працівників.

Антон йшов стрімко. Йому хотілося охопити все. Вирішити всі питання та знайти всі відповіді. Раз у раз хтось гукав, підходили співробітники про щось питали, на щось скаржилися або щось доповідали. Він слухав, відповідав, лаяв і радив.

Антон на ходу відповідав на запитання співробітників, вирішував якісь проблеми та ставив нові завдання. Він жив звичним своїм життям, керував великим організмом Хроноса. Це було його дітище, його життя та його породження.

Як кожен механізм і пристрій проходили через його руки, так і кожен співробітник проходив співбесіду особисто з ним, шефом цієї великої компанії. — Антоном Візіновим. З незапам’ятних часів свого глибокого дитинства, він носив прізвисько — Фізик, що співзвучно з прізвищем, але не тільки це зіграло роль. Адже тільки ця наука — фізика, була єдиним його захопленням у житті. Та що там захопленням, фізика, у всіх її проявах, і була його життям.

Чудове марево нараз зникло, грубий поштовх у бік вирвав його зі сну та повернув у реальність.

— Гей, чуєш, Фізику, підйом. Ти чого так руками уві сні махаєш? Втекти хочеш?

— Хочу, звичайно, кому ж не хочеться. — Антон не одразу зумів відповісти. У роті насилу перевертався пересохлий язик.

Його конвоїр реготав, погладив автомат, що лежав на колінах, і знову втупився у вікно.

Візінов ніяково порався, намагаючись влаштовуватися зручніше. Він лежав на ліжку, його рука прикута наручниками до узголів’я.

Обвів поглядом довкола.

Убога хата. Чи то занедбана, чи то притулок бомжів. З меблів лише дерев’яна подоба ліжка, на якому він лежав, та широка, почорніла від старості лава біля стіни, під крихітним вікном. На ній і сидів його конвоїр — здоровий верзило, абсолютно лисий, зі складками шкіри на потилиці. По обличчю видно, що це приклад людини, яка не знає про існування інтелекту.

— Послухай, як тебе звуть. — Візінов зробив чергову спробу, уже котру за рахунком, поговорити. — Відстебни, а. Уже сил немає. Я не втечу нікуди. Руки затекли.

Він і справді, уже майже не відчував свою прикуту руку.

— Потерпиш. Руки тобі ні до чого. — знову реготав бичок. — Ти ж у нас фізик. Тобі голова потрібна, а не руки.

Він знову втупився в запорошене крихітне вікно. Недовго помовчав.

— Моє ім’я тобі ні до чого. Краще ти розкажи, хто ти такий. Чим такий потрібен усім, що такий галас через тебе.