Хроноаномалія

Конусоподібна хмарка піднялася над дахом Спаського собору й рушила убік Болдиної гори. Цього дня в Чернігові її бачили три людини.

Один був юнаком, що проходив медкомісію у військкоматі. Він вирішив нікому не говорити, що бачив хмару, яка віддалено нагадала йому фігуру ченця, оскільки це могло несприятливо відбитися на результатах медичної експертизи.

Другою людиною була Кіра, яка зовсім не звернула на неї уваги.

А третім був маленький хлопчик. Він сидів в колясці, показував рукою на хмарку й голосно кричав. Але дорослі не звертали на нього уваги, їм було не до нього. Хмарка спустилася, обгорнувши дитину, й вона весело засміялася, як від лоскоту. Коли на обличчі хлопчика засвітилася посмішка, хмарка знову піднялася й попливла далі.

* * *

Коли Кіра прокинулася цим ранком, тепле вересневе сонце світило прямо на її ліжко. Була субота і вона знову не поїхала додому. Вона частіше за інших залишалася на вихідні одна в гуртожитку. Іноді до неї приходив Ігор, але сьогодні він був зайнятий – так він сказав.

Прочитавши днями на дошці оголошень в кооперативному коледжі, який усі за звичкою називали технікумом, про безкоштовну екскурсію в Антонієви печери, Кіра вирішила піти туди, якщо день буде сонячний. А саме такий він з ранку й був.

Поки Кіра йшла від Валу до Болдиної гори, сонце затягнуло хмарами. Вона дістала мобілку й рішуче набрала Ігоря. Раптом в печері не буде мобільного зв'язку або почнеться гроза. Сонце огорнули хмари, але Кіра не звертала уваги на сюрпризи погоди. Вона думала про те, що якщо екскурсія йтиме довго й Ігор подзвонить, вона може пропустити його дзвінок.

Якби Кіра в цей час підняла голову вгору, вона б побачила, що над її головою висить біла туманна хмара дуже цікавої форми, що нагадує конус або пірамідку. Її верхівка була схожа на людську голову, а інша частина – на фігуру людини в плащі. І вітер, дуючи убік Антониiевих печер, ніс її туди ж, куди прямувала Кіра. Але дівчина бачила тільки асфальт під ногами та кнопки телефону, які швидко набирала.

Набравши Ігоря, вона повідомила, що близько години її може не бути на зв'язку. Трубка у відповідь щось буркнула.

- Так, я зрозуміла, що зайнятий, передзвоню тобі, коли вийду з печер. Може увечері на валу зустрінемося? – Кірі чомусь самій не подобався тон, яким вона говорила з Ігорем, - покірно-запобігливий.

- Ясно, та я сама сьогодні думала позайматися. В понеділок практичне зайняття, потрібно проект підготувати. Вдалої репетиції... Цілую! – сказала вона трубці вже після того, як в ній затирликали короткі гудки.

Репетиції в музичному гурті були для Ігоря святою справою, як і навчання в університеті. Лекції він, звичайно прогулював, але з друзями, а не з нею. Вона зупинилася й підняла очі.

- Яка дивна хмара, - нарешті помітила Кира, - нагадує людину в мантії.

* * *

Коли Кіра підійшла до печери, біля екскурсовода зібрався цілий натовп. До Іллінської церкви потрібно було зійти по сходинках. Під час спуску їй відкрився огляд церковного двору, але видимість була не дуже хороша. Дивно, що погода ближче до обіду може бути такою туманною. Можливо, це пов'язано з тим, що церква знаходиться в низині?

Вона вже чула цю екскурсію рази чотири за попередній рік навчання. Один раз вона була тут зі своєю студентською групою. З того походу вона запам'ятала в основному галас і веселощі одногрупників – куратора тоді майже ніхто не слухав.

З фактажу екскурсій вона мало що запам'ятовувала, а ось атмосфера в печерах вабила її. Потім вона приходила сюди одна. Її зачаровувала жива історія древнього монастиря. Пробираючись по вузьких, погано освітлених коридорах, вона заглядала в крихітні келії й темні ходи, і мимоволі переносилася в інший час. Важко уявити, як в такому невеликому просторі жила, пересувалася, молилася, постилася й справляла нужду така кількість людей. Чоловіки не виходили з печер, їм, напівсліпим від постійної темряви, приносили сюди їжу. Невідомо ані ким вони були до того, як прийшли сюди, ані як їх звали. Кірі було цікаво, як вони уживалися один з одним? Тісні кімнати в гуртожитку при коледжі, з одним душем на п'ять поверхів, здавалися їй палацом в порівнянні з похмурим підземеллям. Поховані в них за життя люди, тут же знаходили останній притулок.

Один раз вони були тут з Ігорем, в травні. Ці спогади були приємними. Тоді вони гуляли по Болдиній горі, й несподівано почався холодний дощ. Ігор запропонував пересидіти його в печерах. Хоча слово пересидіти до їх історії не дуже підходило. Слідуючи по дорозі від входу до виходу з печер, вони цілувалися кожні п'ять метрів. Це була дуже романтична екскурсія, в якій не було сказано жодного слова, поки Ігор не потягнув її убік від основного ходу. Там була якась печера, закрита металевою дверима-клітиною. Саме там він сказав, що кохає її.

Кіра раптом ясно зрозуміла, чому у вільний час її потягнуло саме сюди. Вона пішла на екскурсію тільки для того, щоб ще раз побачити ці двері та побути в цьому місці.

* * *

Новий навчальний рік почався тільки нещодавно. Літо вона провела у мами в селі й повернулася у кінці серпня в гуртожиток. Цей вересень відрізнявся від минулого. Минулого року, першокурсницею, вона дуже скучала за мамою і братиком, та часто плакала. Їздити часто додому вона не могла, оскільки жила у віддаленому, Новгород-Сіверському, районі й витрачати кожні вихідні гроші на проїзд собі не дозволяла.