Розділ 24

Команда переглянулася, вагаючись, але вибору не було. Їх вели коридорами «Хроноліту» - вузькими, освітленими м'яким світлом, з безліччю панелей, які блищали численними індикаторами. Машина часу здавалася живою, ніби вона дихала, виконуючи свою програму.

Після кількох хвилин ходьби Віктор провів їх до дверей. Вони з шипінням розсунулися, і перед ними відкрився простір, що нагадував оглядову палубу.

У центрі кімнати було величезне вікно, що виходило в нескінченність, а перед ним знаходився великий диван. Але вони не дивилися в космос чи часову безодню - перед ними розкинувся реальний світ.

І це була Україна 2071 року, майбутнє, що так хоче змінити Віктор, і що так оберігає команда. Команда завмерла, не в змозі відвести очей.

Світ перед ними виглядав, як нічний кошмар. Колись величні міста тепер були руїнами. Величезні хмарочоси перетворилися на руїни, що стирчали, мов кістки гігантських істот. Дороги, вкриті тріщинами, заповнилися уламками техніки, а над горизонтом здіймалися стовпи чорного диму.

Небо було сірим, затягнутим густими хмарами, що нагадували попіл. Десь далеко здригалася земля - вибухи все ще розривали спустошений ландшафт.

- Що… це? - тихо запитала Анна, стискаючи руки в кулаки.

- Це ваша реальність. - спокійно відповів Віктор. - Це те, що чекає на вас у майбутньому.

Марк зробив крок уперед, вдивляючись у далечінь.

- Третя світова війна… - прошепотів він.

- Саме так. - Віктор схрестив руки на грудях. - Ви наполегливо намагалися врятувати історію, не знаючи, чим вона закінчиться. Але ось її кінець. Це результат вашого вибору.

Микола стиснув зуби.

- І що ти хочеш цим сказати?

Віктор зітхнув, ніби втомлений пояснювати очевидне:

- Якщо ви не дозволите мені змінити історію, то це майбутнє залишиться незмінним. Якщо ж ми втрутимося у 1846 рік і дамо українському народові шанс на незалежність раніше, то, можливо, це не трапиться.

Тиша зависла між ними.

Кожен із них розумів, що минуле - це не іграшка. Але водночас перед ними був світ, якого вони не хотіли бачити.

- Я не хочу шкодити вам. - продовжив Віктор, дивлячись на них без злості. - Ви мені заважали, так. Але я не вже старий для такого.

Він повернувся до них обличчям.

- Тому я запитаю ще раз: ви справді хочете цього майбутнього.

Мертва тиша, була гнітючою. За величезним оглядовим вікном розгорталася картина жаху - майбутнє, що перетворилося на руїни. Ніхто не поспішав відповідати.

Погляд Миколи був холодним і твердим. Він не вірив Віктору. Не вірив ні його словам, ні його мотивації. Він вже бачив достатньо людей, які прикривали свої дії «вищим благом».

- Я не знаю, що ти хочеш від нас почути. - сказав він нарешті, голосом, у якому ледве уловлювався гнів. - Але я тобі не вірю. Навіть якщо це правда, навіть якщо цей світ - наше майбутнє, це не означає, що ти маєш право його змінювати.

Він стояв біля стіни, спокійно склавши руки за спиною, спостерігав за діями Віктора. Його обличчя, завжди трохи суворе, з глибокими зморшками біля очей, здавалося висіченим з каменю. Людина, яка бачила занадто багато - і залишила це в собі, не ділячись ні з ким.

Йому здавалося, що Віктор сам не розуміє, чого він прагне досягти, для нього минуло п’ятнадцять років з їх останньої зустрічі, як для команди декілька місяців. Це не давало спокою Миколі, вони знали тільки те, що Віктор хоче змінити історію, але не причини цьому.

Марк сперся на поруччя, втупившись у горизонт. Його думки були розірвані. Він не хотів змінювати історію - це було проти всіх принципів, якими він керувався. Але що, якби невелика зміна дійсно могла запобігти катастрофі? Що, якби майбутнє, яке вони бачили, було їхнім покаранням за бездіяльність?

- Це неправильно. - нарешті сказав він. - Ми не можемо просто взяти й переписати історію. Але якщо нічого не змінити… це місце залишиться реальністю.

Ігор не відривав погляду від планшета, стискаючи його так, ніби боявся втратити нитку думки.

- Цей корабель… «Хроноліт» - це щось неймовірне. Він міг би допомогти запобігти війнам у майбутньому. Можливо, навіть без зміни історії... - він замовк, розуміючи, що це порожні слова. Віктор уже зробив свій вибір, і запобігти цьому шляхом компромісів було неможливо.

Анна стояла осторонь, не зводячи очей з руїн за вікном. Вона думала про те, що їхній час - час, у який вони повернуться. - належатиме не їм. Якщо Герасименко отримає у свої руки технології подорожей у часі, що він зробить із ними?

- І якщо ми повернемося, що тоді? - промовила вона тихо. - Герасименко отримає контроль над подорожами в часі. Він почне як і ти: змінювати історію під себе.

Віктор мовчав, даючи їм час для роздумів. Його терпіння було майже неприродним.

Нарешті, Марк тяжко зітхнув і відвернувся від вікна.

- Ми не можемо дозволити цьому майбутньому стати реальністю. Але ми також не можемо дозволити тобі змінити все так, як ти вважаєш за потрібне, Вікторе.

Ігор кивнув.

- Ми... допоможемо. Але тільки доти, доки ти не зайдеш надто далеко.

Анна перевела погляд на Віктора.

- Ми не довіряємо тобі. - сказала вона прямо. - Але якщо це єдиний шанс, то ми ним скористаємося.

Микола стиснув кулаки, але промовчав.

Віктор подивився на них, його обличчя не виражало ні радості, ні задоволення.

- Добре. - сказав він нарешті. - Ви зрозумієте все на власні очі.

За вікном, серед зруйнованих міст, почав сходити штучний світанок - слабке світло пробивалося крізь густі хмари, нагадуючи, що навіть у найтемнішому майбутньому ще залишався проблиск надії.

Темрява огорнула «Хроноліт», коли він входив у черговий часовий потік. М’яке світіння панелей на стінах ледь висвітлювало обличчя команди, що мовчки чекала, коли подорож завершиться.

Микола сидів, схрестивши руки на грудях, і не зводив пильного погляду з Віктора. Він не вірив йому, не вірив у його благі наміри, і кожен рух цього чоловіка здавався йому підозрілим. Решта команди мовчки готувалася до того, що на них чекало.