Розділ 22

Різкий спалах світла та електричні розряди розірвали простір, охопивши Віктора. Він відчув, як його тіло розривається між часами. Біль, наче тисячі голок, пронизував кожну клітину. Він стиснув зуби, намагаючись триматися, але потік енергії був невблаганним. Світло змінилося, і раптом він відчув щось тверде під ногами. Він більше не був у 1709 році.

Перші миті після приземлення він навіть не міг точно усвідомити, де він. Тільки відчув пісок під ногами та тепло повітря, яке наповнювало його легені. Небо було іншим - блакитним, без жодної хмари. І не було цих звичних для нього попелистих відтінків, що панували над Європою, де війна і руйнування стали нормою.

Віктор важко дихав, стоячи посеред пустельного пейзажу. Сонце пекло нещадно, а вітер здіймав хмари пилу. Він підняв голову й озирнувся. Перед ним простягалася нескінченна рівнина, а на обрії виднілися силуети будівель. Він швидко зрозумів - це була Австралія, одна з небагатьох країн, що залишилися осторонь Третьої світової війни. На мить його охопила радість: він уникнув хаосу війни, але це швидко змінилося холодним усвідомленням.

- Якби не ці мандрівники, я впевнений, що ця зміна стала б визначною для всієї України. Але вони вдруге мені завадили... – говорив Віктор, тяжко дихаючи. – Цей нестабільний вихор... Ще й пристрій мені зруйнували!

Пристрій для подорожей у часі був серйозно пошкоджений, а всі запаси речовини "Хроно-86" залишилися в напівзруйнованій лабораторії в Україні, до якої він тепер не мав доступу, навіть той невеликий запас, який залишався в браслеті, не давав шансів зробити безпечну подорож. Повернення було неможливим.

- Якщо я не можу користуватись «Хроно-86», то я повинен розробити свою речовину... Але спочатку мені потрібен дім. – говорив він, виходячи на доріжку, яка вела у місто.

Протягом наступних років Віктор намагався пристосуватися до нового життя. Він оселився в спеціально збудованому урядом Австралії місті Новий Витон - тихому, майже стерильному анклаві, створеному для тих, хто пережив найстрашніше. Це місце стало притулком для біженців зі зруйнованих війною країн: України, Польщі, країн Балтії, Грузії, Молдови. Проте жителів з Росії там не було - ні за офіційною політикою, ні за негласною згодою громади. Саме ця країна розпочала війну, і більшість людей тут ще не змогли пробачити, навіть якщо й розуміли, що не кожен винен особисто.

Новий Витон не був великим. Його вулиці були прямими й новенькими, асфальт ще мав запах свіжого покриття, а дерева вздовж тротуарів - тонкі, немов лише посаджені на згадку про ті, що залишились у далекому домі. Будинки - переважно одноповерхові та двоповерхові, побудовані швидко, але з думкою про тепло й затишок. Понад усе тут цінували спокій, безпеку та пам’ять.

Кожен квартал жив своїм життям. Українці облаштували свою маленьку церкву зі скромним куполом, відкрили кав’ярню з борщем і пиріжками з яблуками. Поляки - організували бібліотеку і старомодну пекарню, звідки щоранку долинав запах кориці. Литовці й латвійці гуртувалися біля спортивного майданчика, де діти грали у футбол, змішуючи свої мови в одному галасі.

Віктор жив у кутовому будинку на околиці третього сектора. Його подвір’я виходило на пагорб, з якого було видно більшість міста, особливо вночі, коли ліхтарі, як мовчазні вартові, освітлювали вузькі вулички м’яким світлом. Спершу це видовище лякало - нагадувало уламки міст, які він бачив, ті, що були зруйновані й покинуті. Але з часом це світло стало символом чогось нового, такого, що хоче жити попри все.

Йому часто снилися Київ. Сни були яскраві, ніби хтось навмисно додавав барв. Уві сні він ішов вулицею до наукового центру, де працював, купуючи собі дорогою каву в паперовому стакані, а потім прокидався в тиші, з відчуттям втрати, яка нікуди не зникала.

Віктор швидко влився в нове суспільство, хоча спершу це здавалося майже неможливим. Знайти себе у місті, яке наче було створене з уламків чужих культур, чужих трагедій, чужої надії, було непросто. Але його здібності - аналітичний розум, інженерна точність і глибоке розуміння фізики - стали ключем до дверей, що відкрили йому шлях у науково-дослідний центр.

Цей центр, розташований на околиці Нового Витону, був схожий на інопланетну споруду - зі скляними куполами, сталевими арками та лабораторіями, що працювали навіть уночі. Тут працювали найкращі уми зі всього світу: поляки, німці, японці, українці, американці. Ідея була простою - об’єднати знання та технології для відновлення того, що знищила війна. Вони працювали над новими джерелами енергії, автономними системами для зруйнованих міст, і навіть над експериментальними проектами зі стабілізації клімату.

Віктор мав допуск до одного з найважливіших секторів - лабораторії, де досліджували енергетичні імпульси, здатні замінити традиційні джерела живлення. Він розумів, як працюють тонкі поля, як передавати енергію через повітря, як будувати щось із нічого. Йому довіряли. Його цінували.

Але кожного разу, коли він вдягав лабораторний халат, прикріплював бейджик на грудях, і проходив через сканери безпеки, в ньому щось стискалося. Не від страху - від порожнечі. Те, що він робив, було важливим. Він досі не міг відкинути думки про зміну часу.

Його життя ззовні здавалося ідеальним: нова домівка, стабільна робота, повага колег, навіть запрошення на конференції в Мельбурні. Але він не міг позбутись відчуття, що все це - маска. Виправдання. Тимчасовий антураж, який ховав справжнє. Він щодня вдавав із себе людину, яка зцілює світ, а не ту, що шукала винних. І розплати.

Бо в глибині душі Віктор знав: його справжня мета - не допомога у відновленні світу. Це була лише зручна ширма, спосіб не зламатися. Він залишився живим, коли загинули ті, хто були варті більшого. Його технічні навички дозволили йому вижити, адаптуватися, але не віднайти спокій.

Щовечора, повертаючись з центру, він проходив повз меморіал загиблим - простий обеліск з іменами. Серед них не було імен тих, кого він колись міг називати друзями. Але в голові Віктора їхні голоси ще жили. Їхні обличчя не стиралися. І кожен рядок коду, кожен спаяний чип, кожен запуск нового пристрою в лабораторії - усе це ставало не жестом доброти, а частиною мовчазної підготовки. До чогось більшого.