Розділ 21

Минули тижні, залишалося декілька днів до того, як комплекс перейде під керування Герасименко. Але вони не минули безслідно, бо Ігор з іншими вченими весь цей час працювали над створенням портативного приладу, та у них вийшло.

Світло в лабораторії було приглушене, лише бліде сяйво моніторів вирізало контури людей та речей у приміщенні. На столі, під захисним склом, лежав невеликий об'єкт - на перший погляд, звичайний шкіряний браслет із закритим циферблатом. Але той, хто знав, що це насправді, ніколи б не назвав його звичайним.

Ігор стояв над ним, мовчазний, злегка змарнілий, із колами під очима. Він вдивлявся в пристрій так, ніби намагався побачити крізь нього весь шлях, який вони пройшли. Пальці трохи тремтіли - не від страху, а від виснаження.

- Все готово… - тихо промовив він, наче самому собі, потім голосніше: - Ми зробили це. Ми встигли.

- Виглядає дивно скромно, як на річ, здатну зламати логіку часу. - озвався Олексій, наближаючись. Він нахилився над пристроєм, уважно розглядаючи ремінець і підкладку. - Міг би хоч діоди якісь додати для понту.

- І залишити слід у кожній тимчасовій петлі? Ні, дякую. - сухо відповів Ігор, але в його очах з'явився блиск. - Це має бути невидимим.

Катерина підійшла з планшетом, пробігаючи очима дані.

- Усі системи працюють. Я протестувала часові мітки. Пристрій фіксує точку повернення та може втримати особу в хронополюсі до тридцяти хвилин.

- Досі не можу повірити, що у нас це вийшло. - сказав Лисенко, підійшовши ззаду.

Ігор кивнув.

- Навіть з такими обмеженнями, як бігаючи повсюди аналітики все вийшло. Але головне - ми можемо зберігати пам’ять навіть після змін часової лінії. Тож зможемо зупинити Романа, як Віктора. - він торкнувся циферблату під шкірою браслета. - Все, що ми знали, не зникне. Навіть якщо світ зміниться.

- То чому ти такий похмурий? - зітхнула Катерина.

Ігор знизав плечима.

- Тому що якщо ми це можемо зробити… Роман теж може.

Настала напружена тиша. Тоді Ігор рвучко розвернувся, сів за комп’ютер і почав набирати команди. Його пальці ковзали по клавішах так швидко, що клавіатура ледве встигала реагувати.

- Ігорю, що ти робиш? - насторожено запитав Лисенко.

- Завантажую схему в головну базу. Якщо він знищить лабораторію - усе зникне. Але якщо це буде в системі машини часу - навіть зміна подій у минулому не зітре креслення.

- Ти думаєш, він вже знає? - перепитав Олексій.

- Він не дурень. Ми надто близько. І якщо хоч на секунду втратимо контроль, пристрій буде в нього.

- Але ти встигаєш? - Катерина підійшла ближче, дивлячись на стрімко оновлюваний екран.

- Ще трохи… - прошепотів Ігор, напружено вдивляючись у рядки коду.

Монітор мигнув, потім з’явився напис: «Схема завантажена. Синхронізація завершена».

Ігор видихнув.

- Готово.

- Тепер, якщо щось піде не так… ми все одно матимемо шанс. - сказала Катерина.

Ігор кивнув, закриваючи кришку термінала.

- Але якщо він дізнається про цю копію, перше, що зробить - спробує її стерти.

- Тоді… - сказав Лисенко, дивлячись на браслет. - Треба бути швидшими за час. І за Романа.

Ігор знову подивився на пристрій. Його серце билося повільно, але сильно. Те, що починалося як теорія, тепер лежало на столі, втілене в реальність. Але попереду було головне - вирішити, коли, куди й навіщо його активувати.

Настав останній день, перед передачею комплексу під керівництво Романа.

Тиха, наче стерильна, лабораторія майже не дихала. Лише монотонне миготіння індикаторів на панелі управління створювало відчуття життя.

Ігор сидів за столом, притиснувши до скроні руку. На моніторі мерехтіли графіки, які вже нічого не змінювали. Біля нього - порожній стакан із-під кави. У куті сидів Марк.

- Завтра, мабуть, все. - мовив Ігор тихо, без злості. Просто факт.

- Ага. - Марк закинув голову назад. - Роман забере все. Але не тебе, горе технік.

Ігор глянув на нього і всміхнувся криво.

- Оптиміст, вирішив пожартувати.

- Останній день все ж. Що плануєш робити?

Ігор зробив глибокий вдих.

- Повернусь додому. Може, навіть переїду до Києва.

- Правильно. Досить вже тримати родину в Харкові.

- А ти що робитимеш? - Ігор перевів погляд на друга.

Марк замислився.

- Напевно повернусь до роботи професора в якомусь університеті. У мене звичайно є збереження, все ж подорожі у часі високооплачувані.

- Будеш працювати для себе?

- Так, чому б і ні. - погодився Марк. – У мене вона не викликала тривоги. Просто розповідати студентам про історію.

- Треба тільки вижити після завтрашнього дня, і будеш навчати своїх студентів.

Марк підвівся, потягнувся, клацнув пальцями.

- Ну, це вже якось звично, правда?

- Що?

- Жити з відчуттям, ніби завтра тебе зітруть, але все одно прокидатись і продовжувати.

Ігор всміхнувся. Цього разу по-справжньому.

- Значить, і завтра прокинемось. А тоді побачимо.

Настала ніч. Лише де-не-де мерехтіли аварійні ліхтарі, а вентиляційна система монотонно шуміла, мов далекі хвилі. Ігор лежав у своїй кімнаті, не замикаючи очей. Його тіло прагнуло відпочинку, але мозок працював безупинно, його загальна працездатність значно виросла, порівняно з тим, як було до початку проекту, і це все лякало його. Такий результат через вплив «Хроно-86» не обіцяв нічого гарного. Він не довіряв тиші. Вона ніколи не приходила просто так.

Глухий звук із планшета прорізав темряву. Ігор схопився одразу - так, ніби чекав цього.

На екрані мигтіло повідомлення: «Архів «Time_bracelet_scheme» було знищено. Ініціатор - зовнішній доступ через Термінал-3. Камера активована. Запис прикріплено.»

Ігор повільно сів на ліжко. Його обличчя не виражало жодної емоції, хоча руки автоматично стиснулись у кулаки. Він знав, що так буде. Він це передбачив. Ігор відкрив відео.