Розділ 20

Підготовка до передачі комплексу йшла швидко, навіть занадто. Компанія діяла методично, без жодних затримок. Уже за день після ультиматуму до комплексу прибули представники міністерства - цивільні аналітики, юристи та спеціалісти, які перевіряли документацію, фінансові звіти та технічні розробки.

Генерал Соколов не приховував своєї люті. Він ходив комплексом, мов поранений звір, контролюючи кожен етап процесу. Військові відчували зростаючу напругу, але більшість мовчала - наказ є наказ.

Марк спостерігав за цим із глибоким занепокоєнням. Він і решта команди вже знали про рішення міністра - через місяць комплекс офіційно передавали в нове підпорядкування. Зупинити цей процес було майже неможливо.

У лабораторіях запанувала тривожна атмосфера. Вчені намагалися врятувати хоча б частину досліджень, приховуючи деякі файли в зашифрованих архівах або переписуючи їх на особисті носії. Але багато хто розумів, що компанія, отримавши повний контроль, проведе тотальний аудит. Приховати щось буде складно.

Ігор, незважаючи на постійну зайнятість, все частіше замикався в лабораторії, переглядаючи свої записи та розрахунки. Він намагався хоча б частково зрозуміти, як можна повторити експерименти, навіть якщо у них заберуть все обладнання.

Анна почувалася все гірше. Вона розуміла, що саме через неї процес пришвидшили. Її зізнання вдарило по таємним планам компанії, і тепер вони діяли без зволікань. Але головне було не це - їй було соромно перед командою.

Кожен день почав нагнітати, з кожним днем до передачі комплексу ситуація стала ще більш напруженою. Військові почали помічати, що їх поступово відсторонюють від критично важливих зон. Охорона об’єкта все ще залишалася під їхнім контролем, але деякі відділи вже працювали під керівництвом цивільних радників.

Серед офіцерів ширилися чутки. Дехто вважав, що це тимчасово і міністерство передумає. Інші розуміли, що рішення прийнято на найвищому рівні, і оскаржувати його ніхто не буде.

Генерал Соколов вийшов із кабінету міністра похмурий і мовчазний. Його зустрів один із підлеглих.

- Що сказали?

- Наказ підтверджений. - відповів генерал.

Офіцер кивнув.

- І що далі?

- Працюємо, поки не скажуть інакше. - сухо відповів Соколов і пішов далі коридором.

Але було зрозуміло - ніхто не хотів просто так віддавати проект.

У той самий вечір, коли над комплексом вже поволі опускалася густа тиша, Ігор, Марк і ще кілька вчених залишилися працювати у лабораторії. Простора кімната була заповнена мерехтінням моніторів, слабким гудінням електроніки та запахом гарячого пластику й озону. На столах - розсортовані роздруківки, чашки з холодною кавою, записи, позначені кольоровими маркерами. Тут панувала напружена, майже гнітюча тиша, яку порушували лише клацання клавіш і поодинокі перешіптування.

Ігор сидів перед одним із моніторів, повністю занурений у старі звіти. Його брови зсунулися, пальці плавали по клавіатурі, а погляд був прикований до екрана, де світилися рядки давно забутих даних.

- Це… дивно. - пробурмотів він, ледь чутно, не зводячи очей з документа.

Його голос прозвучав так, наче щось важливе прорвалося крізь загальну втому.

Марк, який до цього розглядав інший роздрукований звіт, повернувся і підійшов ближче. Його хода була впевненою, але погляд - напруженим. Він відчув зміну в тоні Ігоря - за ним завжди щось стояло.

- Що знайшов? - спитав він, нахилившись над його плечем.

Ігор не відповів одразу. Його рука повільно потягнулась до монітора, вказуючи на кілька графіків та колонок даних. Там, серед чисел, пульсували кольорові лінії - свідчення хімічного аналізу.

- Це звіт про перший тест речовини «Хроно-86». Але подивися - тут вказано, що в складі були домішки, які раніше не фіксувалися.

Марк нахмурився. Він провів пальцем по екрані, ніби намагаючись на дотик зрозуміти, у чому суть.

- Але ж… вчені не змогли дослідити її склад. Це головна проблема з самого початку. - сказав він повільно, з недовірою, ніби не до кінця вірячи в побачене.

Ігор кивнув, але його обличчя залишалось напруженим.

- Так, але виходить, що деякі домішки все ж таки вони змогли виділити. Принаймні частково. І зробили це ще в самому початку досліджень, ще до офіційної документації. Це могло бути приховано або загублено серед інших матеріалів.

- І що це означає? - голос Марка став нижчим. Втома поступилася місцем тривозі.

Ігор повільно відкинувся на спинку стільця, не зводячи очей з монітора. Тіні від екрана малювали на його обличчі різкі лінії - суміш втоми й усвідомлення.

- Що ми могли упустити дещо важливе… Щось, що могло б кардинально змінити наше розуміння Хроно-86. Можливо, ми ніколи не дізнаємося всього про цю речовину. І можливо, хтось не хотів, щоб ми дізналися. Напевно вже тоді працювали люди Романа.

У повітрі зависла тиша. Марк і Ігор подивилися один на одного - довгий, мовчазний обмін поглядами, в якому було більше слів, ніж будь-яка розмова.

Марк відчув, як всередині холодом пройшлася думка: вони, можливо, лише торкнулися верхівки айсберга.

У цей момент інші вчені за столами вже не мали значення. У кімнаті, здавалося, залишилися лише вони двоє й тінь тієї істини, яка починала виринати з мороку.

Це могло змінити все.

Але часу залишалося обмаль.

Ігор сидів за великим металевим столом, покритим листами паперу, численними відкритими звітами та нескінченними списками хімічних елементів, які, здавалося, мали ще більше значень, ніж було можливо вкласти в будь-який розум. На екрані перед ним блискавично змінювалися графіки, діаграми, структурні формули, і кожен елемент з цих графіків давав усе більше підказок про те, як можна було б зламати реальність часу.

Натрапивши на відкриті домішки речовини, Ігор був приголомшений, це могло допомогти з проектуванням пристрою, але момент не зовсім слушний, у них залишалося менше тижня на можливість роботи у комплексі.