Розділ 18

Увечері, коли більшість працівників комплексу вже розійшлися по кімнатах, і навіть генератор працював у тихому, спокійному режимі, Ігор повернувся до кабінету Марка. Він відчинив двері без стуку - цього разу обережно, щоб не порушити хід думок друга.

Марк сидів за столом у тій самій позі, але навколо нього з’явилися нові листи, роздруківки, а на стіні - мапа з прикріпленими нитками й позначками. Ігор присвиснув.

- Схоже, поки я проводив заміну контейнера, ти відкрив цілий фронт досліджень. - сказав він, кидаючи погляд на мапу. - Що це?

- Спроба побачити закономірність у випадковості. - Марк повернувся до нього. В очах - втома, змішана з азартом. – Звичайно Віктор сам казав, що змінює «ключові події», хоча я не думаю, що вони були настільки ключовими, скоріш за все одними з ключових.

Ігор мовчки підійшов до карти й глянув ближче. Марк тим часом дістав з-під стосу паперів планшет.

- Звичайно ми зупинили Віктора, від третьої спроби змінити час, хоча спочатку і не змогли. Але це взагалі не можна вважати перемогою, бо дві попередні зміни залишилися... Вони не значні, але все одно. Я переніс хронологію на осі. Позначив, де ми були, та де не змогли зупинити Віктора.

Ігор узяв планшет і глянув на графік. У ньому була спотворена синусоїда, що збігалася з подіями, які вони вже пережили. Його брови зійшлися на переніссі.

- Тобто, ти вирішив, що між цих дат є якась система, та зможеш вирахувати, куди у разі того, якщо Віктор вижив, він вирішить подорожувати?

- Саме так! Бо давай будемо говорити відверто, трьох незначних змін достатньо, аби змінити реальність, речовини залишилося усього на дві, чи три подорожі, якщо не брати до уваги, що вам ще потрібна певна кількість, для створення, та тестування браслету, подібного до браслета Віктора.

- Звідки ти це все дізнався?

- Олексій розповів, він доволі балакучий.

- Це правда, що подорожей залишилося замало, і можливо ми не зможемо більше навіть спробувати зупинити Віктора, якщо він вижив.

- Ага, такі як він завжди повертаються...

Вони ще деякий час витратили на те, аби розібратися у всьому, але не прийшли до якогось єдиного висновку, що пояснив би усе. Тому через декілька годин вони розійшлися по кімнатах.

Марк біг. Його ноги важко ступали по вологому камінню, а повітря навколо гуло невидимим вітром, що ніс із собою шепіт. Шепіт мав знайомі голоси – Ігоря, Анни, навіть голос генерала, але вони були перекручені, немов чути їх крізь товсту воду.

- Ігор! - закричав він, зупиняючись біля темного отвору в стіні. - Анна! Ви тут?

Ніхто не відповів.

Він озирнувся. Лабіринт, у якому він опинився, був напіврозмитим, неначе від перенапруження. Стіни пульсували, і кожного разу, коли він намагався зробити крок уперед, усе змінювалося - коридор ставав кімнатою, кімната - пустелею, пустеля - залою засідань, порожньою і тихою.

Марк стояв посеред неї, дихаючи важко. Його руки тремтіли.

- Це... це тільки сон. - прошепотів він, намагаючись стиснути пальці, щоб прокинутись. - Я ж існую. Я був. Ми працювали разом. Віктор. "Хроно-86". Ми…

- Хто ви? - пролунав голос за його спиною.

Марк обернувся. Перед ним стояв Ігор. У халаті, тримаючи теку з документами. Він дивився на нього, не кліпаючи.

- Ігорю, це я! - він зробив крок до нього. - Марк. Ми працювали разом. Пам’ятаєш, як ми познайомились, як ти порекомендував мене до проекту.

- Перепрошую, але я вас не знаю. – він відступився. - Як ви потрапили в комплекс? Охорона!

- Ні, будь ласка… - його голос затремтів. - Ти… ти ж знаєш мене… Скажи, що знаєш!

Він розчинився, як тінь у диму. Замість нього з’явився Скоропадський, але в очах - порожнеча.

- Ви не значитесь у жодних звітах. - холодно мовив він. – Говорите, «Марк Романчук" вибачте, така людина не проходить по жодній базі даних. Вас ніколи не існувало.

- Що?.. Ні. Ні, ні, це неможливо.

Довкола нього всі знайомі обличчя проходили повз - Анна, Олексій, навіть Лисенко. Вони йшли поряд, обговорювали щось, сміялися, щось планували, але не помічали його. Він кричав, бігав між ними, хапав за руки - а вони проходили крізь нього, як крізь повітря.

Марк упав на коліна.

Світ затих. Тільки шепіт залишився. Він лунав тепер прямо з його голови, наче в’їдався у свідомість: «Ти - випадковість. Тебе не мало бути. Час не пам’ятає тебе. Люди - тим паче. Ти - тінь.»

Він закрив вуха, але шепіт не зник.

- Ні... Я живий. Я був... Я... я...

Темрява.

Марк прокинувся різко, в холодному поту. Серце гупало в грудях, як барабан. Кімната була темна, лише слабке світло з коридору пробивалося крізь щілину у дверях.

Він сів, провів руками по обличчю. Долоні тремтіли.

Він подивився на маленьку стару фотографію на тумбочці - Ігор, Олексій, він сам. Усі усміхаються. Усі поруч.

Але навіть тоді, коли страх відступив, десь у ньому залишилося легке відчуття тривоги: а якщо одного дня… цей сон стане реальністю? І не буде можливості виправити це.

Декілька днів тому, Анна від’їхала у справах у місто.

Вона вийшла з автомобіля перед масивною будівлею однієї з найвідоміших компаній країни. Її пальці міцно стискали ручку сумки, поки вона глибоко вдихала повітря. Вона знала, що ця зустріч була неминучою, але всередині все ще жевріла надія, що її роль у цьому всьому могла залишитися обмеженою.

Вестибюль був просторий і холодний, витриманий у мінімалістичному стилі. Секретарка, навіть не питаючи про її ім'я, одразу підняла голову від екрана й коротко сказала:

- Вас чекають. Прошу за мною.

Анна мовчки рушила за нею коридором, який вів до великих темних дверей. Вона вже кілька разів бувала тут, і відчуття тривоги щоразу було однаковим.

Коли двері розчинилися, її погляд відразу натрапив на кілька чоловіків і жінок у ділових костюмах, які сиділи за довгим столом у затемненій кімнаті. Вони зустріли її спокійними, але пронизливими поглядами.