Розділ 14

Протягом наступних днів він займався тим, що допомагав їм облаштуватися у трохи більш безпечному районі, показував карти, розповідав деталі своєї ідеї. Вони тренувалися, вчилися новим способам захисту, виготовляли саморобну зброю і пристрої для виживання. Віктор бачив, що кожен із них мав свій біль, але також і жагу до справедливості, яка ще трималася в їхніх серцях.

Особливо йому запам’яталася розмова з одним із наймолодших, хлопцем років двадцяти п’яти, який втратив усю родину в перші дні війни. Віктор застав його сидячим на даху зруйнованої будівлі, дивлячись на темне небо.

- Ти справді думаєш, що можна змінити все? - спитав хлопець, навіть не обертаючись.

Віктор сів поряд, довго мовчав, а потім відповів:

- Я не знаю. Але якщо є хоча б крихта шансу, я спробую.

Хлопець кивнув.

Підготувавши їх, та накинувши на усіх чорні плащі, він відкрив часовий вихор. Вийшовши з нього, вони відчули, як у повітрі кружляв запах свіжої трави, диму від багаття й чимось терпким, що нагадувало деревну смолу.

Тримаючи книгу в руках, Віктор наказав іншим слідкувати за ним, у напрямку табору Богдана Хмельницького, але відразу зупинився, коли отримав дивний сигнал на пристрої.

- Слід від речовини, але ж... – говорив розмірковуючи він. – Зрозуміло, все ж таки вчені зуміли винайти подорожі у часі.

Йшовши посередині, вони дещо змінили напрямок, прямуючи до місця декілька годин. Віктор помітив, що якимось чином, у групі мандрівників, був якийсь прилад зі слідом речовини. Йшовши стежкою, вони нарешті зупинилися перед початком густих заростей лісу. Віктор жестом наказав всім розійтись, та оглянути місцевість.

 Один із них нахилився, розглядаючи сліди на землі.

- Вони тут були. - тихо сказав він, звертаючись до лідера. - Сліди зовсім свіжі.

Високий чоловік підняв голову, і його обличчя, частково приховане капюшоном, стало видимим.

- Вони дійсно не змарнували часу. - сказав він спокійно, але в його голосі звучала глузлива нотка. - Хитрі, але недостатньо. Сліди речовини, надто помітні.

Віктор розмірковував над тим, що робити, він знав, куди могли прямувати мандрівники, і майже наздогнав їх.

- Розійдіться. - скомандував він своїм людям. - Вони не могли піти далеко. Хочу, щоб їх знайшли.

Його люди слухняно виконали наказ, рухаючись уперед по стежці та оглядаючи кожен кущ. Віктор залишився стояти на місці, здавалося, розмірковуючи, але його очі постійно оглядали околиці. Він явно знав, що мандрівники були десь поблизу, але його непокоїло те, що він не знав їх.

Очі одного з чоловіків уважно вдивлялися в густі зарості, шукаючи навіть найменший рух.

- Тут щось є. - пробурмотів чоловік, нахиляючись до землі, аби краще розгледіти.

Але саме в цей момент з іншого боку стежки долинув звук. Легкий шелест, наче хтось спеціально поворушив гілкою, привернув увагу людей та Віктора.

- Що там? - запитав Віктор, різко піднявши голову, кивком наказуючи своєму підлеглому перевірити.

Віктор покликав одного з людей, аби обговорити план дій.

- Якщо книга потрапить до Хмельницького, вони нічого не зможуть зробити. - сказав він з відтінком тріумфу в голосі. – Тому рушаємо.

Віктор обернувся до своїх людей і коротко віддав їм наказ. Він наказав частині залишитися, та продовжувати пошуки.

Шлях був довгим і виснажливим. Віктор разом з найманцями прямували до невеликого села, яке розкинулося в низині. На його околиці вже виднілися кілька козаків.

- Ми маємо справу до гетьмана. – неначе наказовим тоном промовив Віктор, через що їх пропустили.

Пройшовши до будівлі, Віктор наказав іншим лишитися, а сам зайшов, знаючи, що зараз Богдана Хмельницького немає. Він хотів дочекатися його, тому залишився в кабінеті, поклавши книгу на кут столу.

Ніч опустилася на село, принісши із собою тишу й густу темряву, коли Віктор почув якийсь звук в будинку. Він погасив майже всі свічки в будинку, та став у темній частині кабінету.

Невідомий чоловік обережно увійшов до кімнати, уважно оглядаючи кожен кут. Він підійшов до столу й швидко схопив книгу. Але щойно він повернувся, щоб вийти, Віктор вирішив перегородити йому шлях.

- Ти дійсно думав, що це буде так просто? – запитав Віктор у чоловіка.

Той різко обернувся. А на обличчі було здивування.

- Ви йдете проти самого часу. - сказав він, ступаючи ближче. - Ви не розумієте, яку помилку робите.

Чоловік міцно стиснув книгу в руках, але мовчав. У цей момент інший вигукнув:

- Миколо, швидше!

Він рвонувся вперед, намагаючись проскочити повз Віктора. Але той миттєво схопив його за руку. Чоловік ледве зміг вирватися, штовхнувши Віктора в груди, й вискочив до коридору.

- Біжимо! - вигукнув він.

- Отже, Микола... – сказав Віктор, та почав кликати своїх людей через вікно. – Негайно схопіть їх!

Найманці не зуміли поспіти за групою мандрівників, що розлютило Віктора, у нього не вийшло змінити історію, але водночас він радів, адже у нього було ще багато спроб це зробити.

Не поспішаючи, він обмірковував свій план, записуючи думки у записник. Його вибір був майже безмежним, він в кожному моменті історії, бачив потенціал для змін, але все ж він хотів їх контролювати, розуміючи що це не можливо, він з клопотом обирав наступну дату.

Під час його роздумів, найманці продовжували обживати свій новий дім. Звичайно напівзруйноване підвальне приміщення не було вершиною їх бажань, але у такі скруті часи, вони цінували все. Вже декілька тижнів, вони живуть у новому місці, у сусідніх будинках, були знайдені матраци, звичайно їх стан взагалі не був ідеальним, хоча декілька матраців виглядали вціліло, та були зручними.

Далі Віктор обрав 1932 рік – Голодомор. Розкриття правди світу могло вплинути на міжнародну політику та змусити радянське керівництво послабити свої репресії. Віктор вирішив залякати чиновників, які у той час дозволили так обійтися з українським народом. Він зібрав інформацію про мережу залізничних шляхів і схеми постачання зерна, які він збирався поширити як листівки, розкидавши їх по місту.