Розділ 12

Ігор ніколи не був тим, хто легко здається. У школі його не любили за "занадто розумного". Він завжди знав відповіді на запитання вчителів, але й постійно сперечався, якщо думав інакше. А потім - олімпіади, перемоги, довгі ночі за підручниками, коли за вікном сипав сніг, а в кімнаті було холодно, бо старий обігрівач ледве справлявся.

Коли він вступив на фізико-технічний факультет, це було як ковток повітря. Нарешті серед таких самих, як і він. Але навіть там Ігор відзначався. Він був тим, хто після лекцій ішов не в кафе, а в лабораторію, "дотиснути експеримент". Був тим, хто ставив викладачам незручні питання і сперечався, поки не доведе свою правоту або не визнає помилку.

Під час роботи над кандидатською він мало не зламався. Три доби без сну, експеримент за експериментом, і знову - провал. Та він ішов далі. Його керівник тоді сказав:

- Ігорю, іноді варто зробити паузу.

Але Ігор тільки похитав головою:

- Якщо я не зроблю це, то хто?

Його перша по-справжньому велика наукова робота - про модифікацію квантових генераторів - отримала визнання. Його запросили до участі у великому державному проекті. А там - і робота над машиною часу, але перед тим робота з більш незначними проектами.

Саме на одному з проектів, він познайомився з Мариною. Вона працювала в іншій лабораторії - хімік, розумна й іронічна. Спершу Ігор не звертав уваги, з головою занурений у цифри та експерименти, але одного разу, коли вони разом залишилися пізно на роботі, Марина принесла йому каву і сказала:

- Знаєш, Ігорю, ти наче машина. Але машини не п'ють кави, та не протирають окуляри.

Він усміхнувся - рідкісна річ для нього в той період. І залишився говорити з нею до самого ранку. Так декілька років стосунків, та весілля. Вона сміялася, коли він під час першого танцю випадково наступив їй на ногу.

- Фізик, а з танцями – біда. - жартувала вона.

Вони були щасливі. А потім народився Максим - маленький хлопчик з очима матері. Ігор пам’ятав, як тримав сина на руках у першу ніч після народження, і думав, що тепер життя буде іншим.

Але проект. Він забирав все більше часу. Повертався додому далеко за північ, коли Марина вже вкладала Максима спати, Ігор жалкував, що не може проводити достатньо часу з сином. Це вдаряло сильніше за будь-які проблеми на роботі.

Він справді намагався виправити цю ситуацію. Кілька тижнів навіть приходив вчасно, гуляв з сином у парку, читав йому казки. Максим сміявся, коли Ігор імітував голоси героїв.

Але тоді прийшов наказ: "Терміновий проект. Виїзд до комплексу. Невизначений термін."

Він довго не наважувався сказати їй. А коли нарешті розповів, Марина мовчала. Довго. Лише згодом, коли він вже збирав речі, підійшла та обійняла його.

Максим сидів на підлозі й грався машинками. Коли Ігор підійшов і сів поруч, син уважно подивився на нього.

- Ти йдеш?

- На трохи. Але я повернуся.

- Пообіцяєш?

Ігор кивнув:

- Обіцяю.

Коли він уже був у машині, яка мала відвезти його на вокзал, побачив у вікно, як Марина стоїть на балконі, загорнувшись у плед, а Максим махає рукою.

Ігор стиснув зуби, відчуваючи, як щось важке осідає в грудях. Він зробив вибір. І не міг від нього відмовитись.

Бо знав - якщо він не доведе проект до кінця, може статися те, що зруйнує і їхній світ.

Тому їхав. Але серце залишалося вдома.

Єдине за що переймався Ігор у новій реальності, це його родина, тому він з нетерпінням чекав зустрічі.

Наступного ранку, сидячи за столом у великій, майже порожній кімнаті всі були в очікуванні. Кожен із них сидів мовчки, розглядаючи товсті теки з документами. Усі вже знали - офіційний договір про нерозголошення, підписати який було обов’язковою умовою для перебування тут, у новій реальності. Ігор машинально гортав сторінки, не читаючи. Йому було байдуже, що там написано. Він підписав би будь-що, аби лише зрозуміти, що відбувається.

Марк сидів осторонь, поклавши руки на коліна. Він мовчав, але погляд його ковзав по кожному з них - уважний, спокійний, і водночас у цьому погляді було щось невловимо сумне.

Коли всі підписали, їм оголосили, що зараз зможуть зв’язатися зі своїми рідними онлайн. Спершу всі з полегшенням зітхнули - побачити сім’ю, переконатися, що все гаразд. Але це відчуття швидко змінилося.

Першою під’єдналася Марина. Вона усміхнулася, побачивши Ігоря, але в її очах не було тієї теплоти, яку він пам’ятав.

- Марина… Як ти? Як Максим? - тихо запитав Ігор, наче боячись почути відповідь.

- Хто? - перепитала вона, здивовано. – Ігорю, ти про кого?

Ігор мовчав. Груди стискало так, що важко було дихати. Він ледь зміг вичавити:

- Наш син…

- Що з тобою Ігорю, у нас немає дітей… - вона посміхнулася невпевнено. - Ти почуваєшся добре?

Ігор лише кивнув, вимкнув зв’язок і довго сидів, опустивши голову. Марк не зводив із нього погляду, але нічого не казав.

Микола розмовляв зі своєю матір’ю, яка дуже раділа, та не могла повірити у те, що він живий. Після розмови Микола відчув теплоту у серці.

Анна довго мовчала перед екраном, поки не приєднали її маму. Але слова матері змусили її похолонути:

- Доню, де ти була? Я розумію, що ти сумуєш за татом, але так зникнути...

- Що? - здивувалася Анна. - Мамо, тато ж живий…

- Анно, про що ти? Він помер майже три роки тому...

Анна закусила губу, намагаючись стримати сльози. Її батько був живий у її світі. Живий і хворий, але вона ще могла бачити його.

Марк неначе відчуваючи сум усіх на собі, миттєво стиснув кулаки, ніби бажаючи зупинити це відчуття, що стискало його груди, але його тіло відмовлялося слухатися.

В цей момент в його тілі щось нестерпно заворушилося. У нього затремтіли руки, дихання стало важким. Погляд заблукав по кімнаті, шукаючи щось реальне, чітке. Усе навколо розпливалося, і відчуття, що щось не так, що він не на своєму місці, здавалося, поглинало його.