Розділ 8

Коли черга дійшла до Ігоря, він підвівся мовчки, з тим самим серйозним виразом обличчя, який завжди мав після чергового занурення в глибоку роботу. Перед ним був проектор і кілька теку - насправді нічого складного, все фіксувалося вручну або через пристрої, які вони самі пристосували для роботи з "Хроно-86".

- Загалом, запуск пройшов без збоїв. - почав він, відкривши першу теку. - Машина часу спрацювала, як і планувалось. Повернення теж було в рамках норми, але... були нюанси.

На екрані з’явилось просте зображення: хвилеподібна лінія, що символізувала роботу пристрою в момент повернення.

- У самому моменті повернення щось пішло не так. Невелике тремтіння в корпусі, короткий збій у живленні - всього кілька секунд, схожа реакція була і після минулого повернення, але тоді я не придав значення, бо загалом система працювала без збою, але зараз розумію, що це точно пов’язано з тим, що під час цих місій, Віктор змінив хід подій.

Він перевів погляд на Соколова:

- Тож я перевірив прилади після повернення. І виявив, що система витратила значно більше енергії, ніж зазвичай. На 10–12% більше, минулого разу значення було 5-7%, що було в межах допустимої норми. А ще - на контейнері, де тримається капсула з "Хроно-86", є тріщини. Маленькі, майже непомітні, можливо вони з’явилися і минулого разу, але я був надто зайнятий аби перевірити все самостійно, через встановлення системи сховища, то довірив це Олексію. Добре що він сьогодні відсутній.

- Причина? - запитав один із науковців, намагаючись повернутися до теми.

- Швидше за все... - відповів Ігор, трохи агресивно, але швидко прийшов до тями. – Кхм... Не хочу вас лякати, але можливо час починає рушитись. Але спираючись на слова Марка, то це тоді щось інше. На це потрібно приділити увагу, все це... дивно.

Він зробив паузу, даючи змогу іншим осмислити сказане.

- Я не кажу, що час ось-ось вибухне чи навіть зламається. Але якщо далі так піде - з кожною місією буде ставати все важче. Час, схоже, не дуже радіє будь-яким втручанням.

Соколов уперся руками в стіл.

- Тобто поступово Віктор може втілювати свій план в життя...

- Так, нам потрібно якомога раніше його зупинити, але не сказати, що це добре виходить, він точно знає набагато більше за подорожі в часі, ніж ми.

Ігор перевів подих.

- Ми не знаємо, з чим маємо справу. Ми тільки почали розуміти, як "Хроно-86" взаємодіє з простором. А він... навіть невідомо.

Ніхто не сперечався. У кімнаті стало тихо, лише чути було шелест сторінок і легке постукування пальців Соколова по столу.

- Добре. Все буде враховано. Дякую, Ігорю.

Ігор коротко кивнув і сів на місце, все ще тримаючи в руках записник. Він не просто подав звіт - він щойно попередив команду, що наступна подорож може бути останньою, якщо не діяти обережно.

У комплексі панувала тиша, яку рідко можна було назвати приємною. Вентиляційні шахти глухо гуділи, освітлення мерехтіло звично, і навіть металеві двері вже не злякали б нікого своїм скрипом. Це була коротка перерва, якої всі чекали - не тому, що знали, скільки вона триватиме, а тому що хотіли вірити: світ іноді дозволяє видихнути.

Марк сидів у загальній залі відпочинку, де наливши собі кави, читав книгу. Він з зацікавленням, для себе відокремлював деякі події, порівнюючи їх з історичними, які вони нагадували.

Анна, яка вже повернулася з міста, повернулася до кімнати, одягла навушники, впала на ліжко, та заплющивши очі слухала музику, аби відволіктись від бійки.

Ігор сидів у своїй кімнаті. На столі - ноутбук зі стійким сигналом, під’єднаний через супутниковий канал. Камера була ввімкнена. І на екрані - обличчя. Рідне, усміхнене, трохи розмитий кадр, але від цього ще більш живий.

- Привіт. - Марина усміхнулась, поправляючи пасмо волосся за вухо. - Ми вже скучили.

- І я. - Ігор тихо відповів, неначе боявся, що хтось почує ці слова. В комплексі не було чужих, але іноді емоції - теж секретна інформація.

В екрані з’явився Максим, який не міг дочекатися, аби побачити тата.

- Тату! Дивися, я зібрав «Лего-наукову станцію»! Там є телескоп, як у тебе!

Ігор засміявся. Гучно, щиро - так, як не сміявся вже тижні.

- Молодець! А телескоп працює?

- Ну… ні. Але я уявляю, що працює. А ще у мене є база на Місяці. І роботи!

- Скоро твоя база буде краща за нашу. - жартував Ігор, і щось усередині нього на мить розм’якло. Це був він - справжній, не той, що засиджувався за роботою на цілу ніч.

- Нещодавно мама почала мені читати нову казку: «Планета хвиль». Ти про неї чув? - запитав Максим серйозно.

Ігор кивнув.

- Так, здається десь чув.

Максим ще щось говорив. Час за розмовою з родиною пролетів непомітно.

- Я вас люблю. І скоро побачимось. Обіцяю.

- Ми теж. - відповіла Марина. - Тільки не забувай, що ми тут. Не лише в екрані.

Дзвінок закінчився, та Ігор залишився сидіти. Не сумний - просто трохи зламаний тим коротким щастям.

За хвилину до кімнати зайшов Марк.

- Вже закінчив?

- Так. - відповів Ігор. – Тобі ще потрібна допомога?

- Та ще б пак. - Марк посміхнувся. - До речі, якщо твій син збирає базу на Місяці, я пропоную негайно запросити його до проекту. У нас тут не вистачає геніїв з уявою.

- То ти ще й підслуховував...

- Здається мене хтось кличе! Потім поговоримо.

Ігор усміхнувся. Потім підвівся, вийшов у коридор. Десь в минулому, за звичайним плином часу, за світ міг змінитися, і вони навіть не дізнаються про це, якщо не встигнуть зупинити Віктора. Скільки ще витримає час, поки не зламається?

Ігор пройшов довгим коридором і постукав у двері, за ними чулося шелестіння сторінок і приглушене бурмотіння.

- Заходь. - озвався знайомий голос.

Усередині - напівтемрява, заповнена пилом, старими фоліантами й новими науковими публікаціями. Марк сидів за столом, заваленим книгами, блокнотами, старими фотокопіями та роздрукованими статтями.