Розділ 7

Усі враз стали ще напруженішими. Через кілька хвилин перед їхніми очима вулицею пройшла колона. Команда не могла бачити обличь, але на плечах - характерні пілотки. Вони прямували до будинку Ганни Конюшик.

- Там. - вказав Марк. - Саме там переховується Шухевич.

Вони бачили, як група офіцерів підійшла до будинку. Двері відчинили. Вийшла жінка, тендітна, з серйозним обличчям. Сказала, що вона Стефанія Кулик.

Марк прикрив очі й майже автоматично заговорив:

- Вони впізнали Галину Дидик. Вони увійдуть. Запропонують їй здатися. Вона спробує виграти час, але...

Раптово в будинку пролунали гучні звуки. Постріли. Глухі, короткі. Один, два… три.

Команда стиснулася. У грудях у кожного щось впало - важке, крижане.

Микола зціпив зуби, його пальці судомно стискали край ременя. Анна заплющила очі. Ігор відвів погляд. Марк мовчав, але в його очах виднілося більше, ніж у будь-яких словах.

Це було не просто повернення у часі. Це було живе свідчення історії - трагедії, яку не можна було змінити. І хоч вони знали про цю подію давно, бачити її на власні очі було… нестерпно.

- Ми не можемо втрутитися. - прошепотів Марк, більше собі, ніж іншим. - Але ми мусимо побачити все.

Чути було, як хтось кричить у будинку. Потім - знову тиша. Густо, як туман після бурі.

Марк, притиснувшись до глинистої стіни укриття, стиха продовжував переказувати команді події, які сам колись читав у архівах, бачив на пожовклих фотокартках і тепер… бачив на власні очі:

- Вони почали обшук у будинку. Не були певні, що Шухевич там, але нерви не витримали. Він почув кроки на сходах і вистрілив через дерев’яну перегородку. Потім, із пістолетом у руках, пішов на прорив.

Звертаючись уже швидше до себе, а не до інших, Марк додав:

- Пострілом убив майора Ревенка, збив із ніг полковника Фокіна… Але на виході з будинку…

Він замовк. Усі приготувалися почути вирішальну мить. Але нічого не сталося. Пострілів не було.

Ігор першим порушив тишу:

- Що?..

Анна виглянула з укриття, та швидко поглянула в бік подвір’я. Її очі розширилися.

- Там… хтось знешкодив охорону. Шухевич ще живий. Він… він вибігає.

Команда вся подалася до щілини між старими дошками. На подвір’ї стояли п’ятеро озброєних чоловіків - не з МДБ. Одягнуті в темне, рухалися різко, професійно. Їхній лідер стояв трохи осторонь, спокійно дивлячись, як його люди прикладами виводять із бою працівників держбезпеки.

- Це він… - прошепотів Микола. - Віктор.

Усі зрозуміли: зараз настає момент, коли їхнє втручання неминуче. Але й усвідомлення, що вони повинні підтримати розвиток події, у якій мала б загинути людина, різало кожного зсередини.

- Ми знали, на що йшли. - хрипко сказав Ігор, зиркнувши на Марка. - Це історія. Ми не змінюємо її - ми її зберігаємо.

Швидко вилізши з укриття, кожен із них дістав свій ніж, захований у взутті, а Микола витягнув пістолет.

- Ти що, з глузду з’їхав?! - Марк ледь не зірвався на крик, хоч знав, що звук зараз - їхній ворог. - Сховай його! Якщо хтось побачить - ми зламаємо все! Достатньо одного невірного жесту!

Микола зціпив зуби, але не опустив зброю. Він уже наставив її на Віктора, який стояв посеред двору з легким нахилом голови - втомлений, самовдоволений, повністю спокійний. Побачивши зброю, Віктор тільки зітхнув, прикрив очі та повільно провів рукою по обличчю - мовляв, «серйозно? знову ви?». Потім показав двома пальцями рух «поверніться», ніби натякаючи, що за їхніми спинами вже щось починається.

- Я з ним не жартуватиму. - прошепотів Микола. - Або ми зараз припиняємо його гру, або він перепише все, як хоче.

Марк уперто стиснув кулаки.

- Ми не повинні бути тими, хто спровокує катастрофу. Зброя - останнє, що має бачити хтось у 1950-му.

Але вирішувати вже не було коли. Найманці Віктора почали оточувати периметр. Один із них кивнув Віктору, мовляв, усе під контролем. У той самий момент із протилежного боку будинку вискочила ще одна група – МДБ, що поверталися з заднього двору. І тепер усі троє сторін стояли в глухому трикутнику напруги: команда - в тіні й озброєна ножами та єдиним пістолетом; Віктор - у центрі, неозброєний, але з п’ятьма вірними бійцями; і МДБ - розсіяні, дезорієнтовані, але з автоматами в руках.

- Починається. - тихо сказав Ігор.

- Займайте позиції. - прошепотів Микола.

Марк зробив глибокий вдих, вирішуючи, що кожен рух тепер важливий. Його пальці міцно стискали ніж. Всі були на межі, і хоч вони мали холодну зброю, вони знали: найменша дія і все зміниться, хоча здається це вже почалося.

Ігор, не менш дисциплінований ніж Микола, поставив ніж наготові, дивлячись на Віктора, а потім на інших. Очі зосереджені, він зрозумів, що зараз треба бути максимально точним. Вони не могли дозволити собі зробити жодного кроку назад.

Анна, через страх, крокувала назад, аби сховавшись у тіні, але намагалась оцінити ситуацію. Вона намагалася тримати рівновагу, поки Микола, тримаючи пістолет, продовжував шепотіти нещасливі слова про те, як вони повинні діяти. Марк кинув йому суворий погляд, і Микола відразу зрозумів, що зараз краще не брати зброю в руки, якщо не хоче змінити все, що вони намагаються зберегти.

Віктор стояв на місці, спокійно й безпечно спостерігаючи за всіма учасниками. Він не мав зброї, але його присутність була відчутною. Кожен його боєць стояв у своєму місці, розташовані у формі, що нагадувала зірку. Вони були навчені реагувати на будь-які зміни.

Коли група найманців помітила рухи з боку команди, їхній лідер просто кивнув головою, даючи сигнал для початку. Один із бійців почав повільно наближатися до команди, тримаючи свою зброю наготові, але не роблячи жодних різких рухів.

Інші четверо залишалися осторонь, готові діяти в будь-який момент. Віктор не рухався, але його погляд залишався завжди на команді, контролюючи їхні дії.

Солдати МДБ, що вийшли з-за будинку, були менш організовані. Після того як вони побачили рухи на периметрі, на їхньому обличчі показалося хвилювання. Вони знали, що ситуація тепер дуже напружена, і будь-яка помилка може призвести до невідворотних наслідків. Деякі з них одразу націлили автомати в бік Віктора та його людей, інші занервували, бо навіть не були впевнені, хто насправді є їхнім ворогом.