Розділ 2

Анна тим часом підійшла до молодої дівчини, яка, судячи з одягу, була знахаркою. Дівчина сушила трави біля багаття, зосереджено перебираючи їх у руках. Анна вдалася до своєї акторської майстерності - почала невимушено розпитувати про місцевість, ніби справді була звичайною подорожньою. Її м’який голос і природна доброзичливість швидко розташували знахарку до неї.

- Ви, певно, довго тут живете? - поцікавилася Анна, ненав’язливо кидаючи погляд на обличчя дівчини.

- Та вже кілька років з отаманом. - відповіла та, не відриваючи очей від трав. - А ви, кажете, з інших земель?

- Так, шукаємо товари для торгівлі. А місцевість тут, здається, багата на історії. Чула, що неподалік проходила одна з битв.

Дівчина кивнула, витираючи руки об фартух:
- Так і є. Саме тут козаки виступали проти ворога. Казали, що то була битва, яку вони мали програти, але...

- Але що? - Анна схилилася ближче, удаючи щирий інтерес.

- Кажуть, втрутилися якісь незвичайні люди. Чи то з далеких земель, чи то з нізвідки. Бабусі люблять таке вигадувати. - закінчивши вона засміялася.

Анна вловила важливу нитку, але не подала знаку, що це її зацікавило. Вона тільки кивнула й обережно продовжила розмову, вивуджуючи більше деталей.

Пізніше того дня, коли команда зібралася біля свого намету, Анна поділилася знайденою інформацією.

- Схоже, Віктор уже намагався втрутитися в події. - сказав Микола, почувши слова Анни.

- Якщо це правда, нам треба зупинити його до того, як він зруйнує хід історії. - відповів Ігор, з усією серйозністю дивлячись на Анну.

Марк, склавши руки на грудях, задумливо промовив:
- Якщо він уже вплинув на події, наслідки можуть бути катастрофічними. Ми повинні знайти його якнайшвидше.

Микола, здавалося, був не в захваті від того, що Анна зуміла вивідати інформацію, але нічого більше не сказав. Він тільки коротко підсумував:

- Збираємося й вирушаємо. Наступного разу план складатимемо разом.

Команда мовчки погодилася. Їх чекала складна дорога.

Рано-вранці, коли сонце лише починало підійматися над горизонтом, команда безшумно зібрала свої речі. Микола подавав знаки, змушуючи всіх тримати тишу - кожен звук міг привернути зайву увагу. Козацький табір ще спав, і тільки кілька вартових, сонно походжаючи, тримали периметр.

Анна краєм ока помітила знахарку, яка вже прокинулася й знову перебирала свої трави. Зненацька їхні погляди перетнулися. Жінка нахмурилася, немов щось запідозрила, але потім відвела очі. Анна відчула, як її серце закалатало, але вона швидко впоралася з хвилюванням.

Марк тихо пробурмотів:

- Миколо, якщо будемо рухатися уздовж струмка, що тече за табором, нас складніше буде вистежити. І вода приховає наші сліди.

Микола кивнув, підтверджуючи ідею. Він завжди цінував пропозиції, якщо вони мали сенс, але наполягав, щоб рішення залишалося за ним.

Ігор, що вже накинув на плече важку сумку, мовчки дивився на табір. Він запам’ятав кілька важливих деталей: де козаки зберігали провіант і як вони змінювали вартових. Його спостережливість давала перевагу, якої вони могли потребувати в разі непередбачених обставин.

- Готові? - пошепки спитав Микола, пильно дивлячись на кожного з них.

Марк кивнув. Ігор тихо відповів:

- Так.

Анна на секунду відвела погляд, ніби збиралася щось сказати, але лише швидко змахнула рукою, показуючи, що готова.

Вони обережно почали рухатися в напрямку струмка. Шум води дійсно приховував їхні кроки, але Марк не міг позбутися відчуття, що їх помітили.

- Чи не занадто все це просто? - прошепотів він, підійшовши ближче до Миколи.

- Слідкуй за своїми думками й не відволікайся. - коротко відповів Микола, дивлячись уперед.

Пройшло кілька годин, і команда відійшла достатньо далеко від табору. Ліс ставав густішим, і сонячне світло пробивалося крізь гілля дерев тонкими промінчиками.

Раптом Ігор, який йшов останнім, почув позаду ледь чутний тріск гілки. Він різко зупинився й обернувся. Його рука мимоволі потягнулася до невеликого ножа, який висів у нього на поясі.

- Що таке? - тихо спитала Анна, помітивши зміну в його поведінці.

- Нас переслідують. - тихо відповів він, показуючи на гущавину позаду.

Микола миттєво став пильним, його рука торкнулася шаблі, що висіла на поясі.

- Всім приготуватися. Якщо це козаки, вони не відступлять. - прошепотів він.

Марк швидко оцінив ситуацію.

- Можливо, вдасться переконати їх, якщо вони прийдуть з питаннями. Але якщо це не козаки... - він замовк, дивлячись у напружені очі Миколи.

Не минуло й хвилини, як із кущів з’явилася фігура. Це був один із козаків, молодий хлопець із запиленою сорочкою й шаблею в руках. Його погляд був настороженим, але водночас розгубленим.

- Ви думали, що зможете так просто піти? - запитав він, підходячи ближче.

Микола зробив крок уперед, заступаючи хлопцю шлях до решти.

- Ми не створюємо вам загрози, хлопче. Повертайся в табір, і це буде кінцем історії.

Козак міцніше стиснув руків’я шаблі, але в його очах промайнув сумнів.

- Отаман сказав, щоб я простежив. Не думаю, що ви ті, за кого себе видаєте. - відповів він, але голос його зраджував нервозність.

Анна, не втрачаючи шансу, зробила крок уперед, намагаючись зайняти увагу хлопця:

- Ми просто мандрівники, клянуся. У нас немає зброї, тільки їжа та речі для торгівлі. Чи виглядаємо ми як загроза?

Її голос був спокійним і навіть лагідним. Козак на мить вагався, але потім його обличчя затверділо. Він відкрив рот, щоб щось сказати, але Микола раптом підняв руку, змусивши всіх завмерти.

- Тихо. Ще хтось іде. - прошепотів він.

Здалеку почувся глухий шум кроків. Це були не тільки козаки. Група підозрілих людей швидко наближалася, і серед них виділялася висока постать із капюшоном. Анна відчула, як холодний страх пробіг її спиною.