Глава 4

Елла перечитала текст на пергаменті ще раз.
І ще.
І знову.
З кожним разом відчуття ставало лише сильнішим — ніби вона не вірить власним очам. Але слова нікуди не зникали. Вони лежали перед нею, видряпані на старому папері, вперті й чужі.
І від цього ставало лише гірше.
Вона різко відклала пергамент, ніби він міг обпекти, і майже судомно схопила інший зошит.
Відкрила.
Записи всередині виглядали дивно.
На перший погляд — хаотичні, уривчасті, майже як нотатки божевільного. Думки перескакували, рядки обривалися, деякі слова були виведені нерівно, ніби писалися нашвидкуруч.
Але чим довше вона дивилася, тим чіткіше розуміла: це не марення.
Це був щоденник.
Особистий.
Майже щоденний.
Сторінка за сторінкою.
Дати.
Спостереження.
Думки.
І щось у цьому було… не так.
Елла насупилася і провела пальцями по рядках, повільно вчитуючись.
Деякі речі здавалися їй знайомими.
Надто знайомими.
Вона пам’ятала їх.
Але не так, як він.
У його записах звичайні речі виглядали інакше — ніби він бачив їх уперше. Ніби щиро дивувався тому, що для неї було звичним із дитинства.
Вона зупинилася.
Серце трохи стиснулося.
— Чому ти так цьому дивувався?.. — тихо прошепотіла вона.
Відповіді не було.
Але відчуття, що вона щось упускає, ставало дедалі сильнішим.
«День не відаю який. Лік часу їхній мені чужий і незрозумілий.
Світ сей… не піддається розумінню.
Світло тут народжується без вогню і не гасне, доки люди того не забажають.
Вода тече залізними шляхами, корячись лише одному повороту руки.
А голоси…
Я чув голоси людей, замкнені в малих скриньках.
Інші розмовляють із ними, ніби з живими, і не бачать у цьому нічого дивного.
Сії речі не лякають їх.
Вони живуть серед них, ніби так було від початку часів.
Я ж…
не знаходжу в собі спокою.
Щоразу, торкаючись цього світу, я відчуваю себе чужим.
Ніби ступив туди, де мені немає місця.
І чим довше перебуваю тут…
тим сильніше боюся, що зворотного шляху може не бути.»
Елла завмерла, все ще дивлячись на рядки, але сенс вислизав, ніби був десь поруч, майже зрозумілий, майже очевидний, і варто було спробувати за нього вхопитися, як він розсипався.
— Це неможливо… — тихо видихнула вона, не відриваючи погляду від сторінки.
Думки плуталися, накладалися одна на одну, обривалися, не даючи вибудувати хоч якийсь логічний ланцюг. Батько, його записи, цей пергамент, слова, які не мали існувати — усе це не сходилося і водночас лякало тим, що надто добре складалося в щось цілісне.

Вона різко потягнулася до іншого зошита й відкрила його навмання. Сторінки зашурхотіли під пальцями, але вона не вчитувалася до кінця, погляд вихоплював лише уривки.

«Вони не бачать різниці.
Для них це — норма…»

Серце стиснулося, і вона одразу перегорнула далі, ніби боялася затриматися на цих словах.
Вона схопила наступний зошит, потім ще один, рухи ставали різкими, майже судомними, ніби в цьому хаосі можна було швидше знайти відповідь.

«Я намагався повернутися до того місця…»

— До якого місця?.. — вирвалося в неї.
Вона не чекала відповіді, не могла чекати, бо вже тягнулася до наступного зошита. Аркуші ковзали під пальцями, чорнило, дати, рядки — усе змішувалося в єдиний потік, у якому неможливо було вхопитися за щось одне.

«Якщо це не випадковість…
значить, є закономірність, і я її знайду…»

Вона стиснула край сторінки сильніше, ніж потрібно.
— Знайдеш що?!
Голос зірвався, і слова прозвучали гучніше, ніж вона очікувала.
Тиша в кімнаті стала гнітючою. Вона на мить завмерла, важко дихаючи, але зупинитися вже не могла. Відкрила ще один зошит, цього разу посередині. Почерк був тим самим, але рядки виглядали жорсткішими, напруженішими, ніби писалися в стані, коли думки випереджали руку.

«Я більше не певен, що маю право залишатися тут…»

Усередині неприємно стиснулося.
— Тоді чому ти залишився?.. — прошепотіла вона.
Вона закрила зошит і одразу відкрила інший, потім ще один, рухи ставали дедалі хаотичнішими, ніби вона намагалася не читати, а вирвати з цих записів бодай якусь відповідь. Але відповіді не було. Лише уривки, натяки, фрази, які не складалися в єдину картину. І чим більше вона читала, тим ясніше ставало одне — вона щось упускає.
Вона різко зупинилася. Пальці завмерли на сторінці, дихання було збивчастим, серце билося надто швидко. Елла повільно підняла голову й подивилася на зошити, розкидані по столу, потім на пергамент, що лежав поруч. Усе це було пов’язано. Вона це відчувала, але не могла зрозуміти як.
— Ти щось шукав…
Відповіді не було. Але тепер тиша вже не здавалася порожньою.
Елла знову різко зупинилася. Думки плуталися, записи не складалися в єдине ціле, а відчуття, що відповідь десь поруч, лише посилювалося. Вона провела рукою по волоссю, заплющила очі на мить і раптом зловила себе на думці, яка спливла несподівано, ніби сама по собі.
Місіс Норріс.
Це ім’я виникло так різко і так природно, що Елла навіть не одразу зрозуміла чому. Але чим довше вона думала, тим ясніше ставало одне — ця жінка завжди була поруч. З самого дитинства. Завжди допомагала. Завжди знала більше, ніж говорила.
Занадто багато збігів.
Елла різко підвелася зі стільця, навіть не озирнувшись на зошити. Рішення прийшло миттєво.
Вона повинна з нею поговорити.
Зараз.
Попри пізню годину.
Елла швидко вибігла з дому, навіть як слід не зачинивши за собою двері, і попрямувала до будинку місіс Норріс. Кроки спочатку були швидкими, потім майже бігом. Холодне повітря вдарило в обличчя, але вона цього майже не відчувала. У голові крутилися уривки записів, слова, які не давали спокою.
Вона зупинилася біля дверей і одразу постукала.
Сильно.
Трохи гучніше, ніж потрібно.
Серце билося десь у горлі.