Глава 3

Тім провів її до самого дому, майже не замовкаючи ні на секунду. Він говорив про погоду, про те, що шторм до ранку посилиться, про якийсь бар у центрі, куди, за його словами, «обов’язково треба сходити», але Елла ловила себе на тому, що майже не чує його. Слова пролітали повз, мов шум вітру.
Вони зупинилися біля ґанку.
— Ну от, доставив у цілості й збереженості, — з легкою усмішкою сказав Тім. — Якщо стане нудно — я поруч.
— Дякую, — тихо відповіла Елла.
— Ти точно в порядку?
Вона на мить затримала на ньому погляд, потім кивнула.
— Так. Просто втомилася.
Тім ще кілька секунд дивився на неї, ніби намагався зрозуміти, чи говорить вона правду, але потім лише кивнув.
— Тоді відпочивай.
Елла піднялася сходами, вставила ключ у замок і відчинила двері. Вона відчувала його погляд до самого останнього моменту.
Клацання.
Двері зачинилися.
Тиша одразу накрила її, як щільна ковдра. Глуха, важка, незвична. Елла на мить притулилася до дверей, заплющивши очі. У голові все ще звучав океан… і той дивний звук, який вона так і не змогла пояснити.
Вона пройшла вглиб дому, не вмикаючи світло. Підлога тихо поскрипувала під ногами, і кожен цей звук віддавався всередині сильніше, ніж мав би.
Щоб відволіктися, вона почала з прибирання. Рухалася повільно, майже автоматично — складала речі, витирала пил, поправляла все, що лежало не на своєму місці. Але чим тихіше ставало навколо, тим сильніше підіймалися спогади.
І тоді вона зупинилася.
Перед дверима.
Кімната батька.
Рука сама потягнулася до ручки.
Клацання.
Двері відчинилися.
Запах — знайомий до болю — одразу наповнив легені. Дерево, папір, щось тепле, рідне… його.
Елла зробила крок усередину.
Кімната виглядала так, ніби він просто вийшов на хвилину. Книги лежали на столі, окуляри були акуратно складені поруч, плед так само звисав із крісла.
Вона повільно підійшла до шафи.
Відчинила.
Усередині — його речі. Сорочки, піджаки, светри. Усе акуратно, рівно, як він любив.
Елла простягнула руку і обережно зняла першу сорочку.
Білу.
Вона пам’ятала, як він надягав її на свята.
Пальці стиснули тканину трохи сильніше.
Слідом — темний светр. Той самий, у якому він завжди виходив до океану в прохолодну погоду. Вона на мить притисла його до себе, заплющивши очі. У грудях болісно стиснулося.
— Тату… — видих зірвався майже беззвучно.
Вона знімала речі одну за одною. Штани. Сорочки. Піджак.
Кожна річ тягнула за собою спогад.
Його голос. Його кроки по дому. Його сміх.
Кімната ніби починала оживати… і водночас ставала ще більш порожньою.
Елла не помітила, як у якийсь момент просто зупинилася, тримаючи в руках одну з його сорочок. Погляд ковзнув вище.
На верхню полицю.
Там, у глибині, лежав згорток.
Невеликий.
Акуратно загорнутий у чорну тканину.
Вона завмерла.
Серце раптом вдарило сильніше.
Це було дивно. Надто обережно. Надто… сховано.
Елла повільно потягнулася вгору і дістала згорток. Він виявився важчим, ніж здавався. Пил ледь осипався з тканини.
Вона опустила його на край ліжка.
Кілька секунд просто дивилася.
Потім обережно почала розгортати.
Тканина піддавалася повільно, ніби неохоче відкриваючи те, що було всередині.
Один шар.
Другий.
І коли чорна тканина нарешті розійшлася в сторони, Елла завмерла.
Перед нею лежав костюм.
Обережно складений.
Надто обережно.

Темний камзол із щільної тканини з тонкою золотою вишивкою, візерунки якої перепліталися в складні лінії. Металеві ґудзики, потемнілі від часу, тьмяно поблискували у слабкому світлі.
Під ним — жилет, світліший, з витонченою обробкою.
Поруч — штани до колін.
Це не було схоже на сучасний одяг.
І тим більше — на щось, що міг носити її батько.
Елла повільно провела пальцями по тканині.
Холод.
Дивний, глибокий, ніби не від тканини, а від самого часу, в якому цей костюм колись існував.
Вона різко прибрала руку.
Серце билося надто швидко.
— Що це… — прошепотіла вона.
У голові майнула думка, від якої по шкірі пробігли мурашки.
Це не просто стара річ.
Це щось інше.
І її батько це зберігав.
Схованим.
Елла ще кілька секунд просто дивилася на костюм, ніби боялася до нього доторкнутися. Але цікавість виявилася сильнішою.
Вона повільно видихнула і обережно взяла камзол у руки.
Тканина була важкою, щільною, незвичною. Не такою, як у сучасного одягу. Під пальцями відчувалася кожна нитка, кожна складка — ніби ця річ прожила не один десяток років… а значно більше.
Елла розгорнула камзол повністю і почала розглядати його уважніше.
Розмір…
Він підходив.
Майже ідеально.
Це змусило її напружитися.
Вона провела рукою вздовж плеча, потім по рукаву, по лінії ґудзиків. Усе було зшито настільки точно й акуратно, що здавалося — його робили вручну, з особливою увагою до кожної деталі.
Але фасон…
Фасон був дивним.
Надто старим.
Надто… не звідси.
— Підозріло дивно… — тихо пробурмотіла вона, сама не помітивши, як вимовила це вголос.
Її пальці ковзнули всередину, вздовж підкладки.
І раптом зупинилися.
Там, усередині, під шаром тканини, намацувалося щось.
Невелике.
Сховане.
Елла насупилася.
Вона обережно перевернула камзол і придивилася. Усередині справді був вшитий таємна кишеня — настільки непомітна,  що її можна було пропустити, якби не знати, де шукати.
Серце знову пришвидшило ритм.
— Що ти тут ховав… — майже пошепки сказала вона.
Більше не роздумуючи, вона підчепила край шва нігтем.
Нитка піддалася.
Тонка.
Стара.
Одна за одною нитки почали розходитися під її пальцями. Тканина тихо потріскувала, ніби опиралася, ніби не хотіла відкривати свою таємницю.
Але Елла не зупинилася.
Її дихання стало глибшим.

Руки трохи тремтіли.
І нарешті…
Кишеня розкрилася.
Вона обережно просунула всередину пальці.
Щось холодне торкнулося шкіри.
Метал.
Елла повільно дістала знахідку.
Це був кулон.
Важкий.
На товстому срібному ланцюжку, ланки якого трохи потемніли, але все ще зберігали м’який, приглушений блиск. Сам кулон був овальної форми, виконаний зі срібла, з тонким, майже ювелірним гравіюванням по краях. Візерунки перепліталися між собою — витіюваті лінії, що нагадували старовинні орнаменти, ніби частина якогось забутого роду або символу.
Він виглядав старим.
Дуже старим.
Але водночас — ідеально збереженим.
У центрі кулона була невелика засувка.
Елла на мить завмерла.
Серце вже билося десь у горлі.
Вона обережно провела пальцем по поверхні, відчуваючи холод металу, і потім, майже не дихаючи, натиснула.
Клац.
Звук пролунав надто голосно в тиші кімнати.
Кулон повільно розкрився.
Усередині — два маленькі портрети.
З одного боку — жінка.
Елла затримала подих.
Обличчя було м’яким, витонченим, із тонкими рисами. Високі вилиці, спокійний, майже задумливий погляд. Її волосся було темним, обережно укладеним у складну зачіску, характерну для старих часів — кілька пасом м’яко спадали вздовж обличчя. На ній була сукня з високим коміром і витонченою вишивкою, що підкреслювала її шляхетність.
У її погляді було щось дивне.
Глибоке.
Майже… знайоме.
Ніби Елла вже десь бачила ці очі.
Ніби…
Вона різко перевела погляд на інший бік.
І завмерла.
Там був її батько.
Рука Елли здригнулася.
Кулон ледь не вислизнув із пальців.
— Ні… — видихнула вона, не вірячи власним очам.
Це був він.
Без сумнівів.
Ті самі риси обличчя. Той самий погляд. Та сама лінія губ.
Але…
Він був молодшим.
І одягнений… не так, як зазвичай.
На ньому був одяг, схожий на той самий камзол.
І сам портрет…
Він не виглядав сучасним.
Колір, текстура, сама подача — усе було іншим. Старим. Ніби це не фотографія у звичному розумінні, а щось значно давніше.
Такі не роблять зараз.
І не робили… вже дуже давно.