Глава 2

Ранок прийшов не одразу — він ніби повільно просочувався в кімнату разом із бляклим світлом, що пробивалося крізь штори і лягало на підлогу холодними смугами. Елла відкрила очі, але не поворухнулася. Кілька секунд вона просто лежала, слухаючи тишу, таку густу, що в ній можна було потонути. Усе було на своїх місцях: стеля з тонкою тріщиною в кутку, тьмяне світло, ледь відчутний протяг від вікна. Світ виглядав звичним. Лише всередині щось було не так.
Вона повільно вдихнула і провела рукою по обличчю, ніби перевіряючи, чи вона справді тут. Пальці ковзнули нижче і на мить зупинилися. Елла насупилася, не одразу розуміючи, що саме її насторожило, а потім піднесла долоню ближче до очей.
Сліди нікуди не зникли.
Тонкі, нерівні, ніби залишені гострим камінням. Вона провела по них пальцями іншої руки — шкіра відгукнулася легким болем. Не ілюзія. Не сон. Щось усередині стиснулося, але вона швидко опустила руку, ніби боялася дивитися на це занадто довго.
У цей момент у двері тихо постукали.
Вона здригнулася, ніби її висмикнули з власних думок.
— Елла? Ти там взагалі жива?
Голос був знайомий, і від цього стало трохи легше, ніби реальність на мить стала на місце. Вона видихнула, провела долонями по обличчю і, не встаючи, відповіла:
— Відчинено.
Двері прочинилися, і до кімнати зазирнув Тім. У його появі завжди було щось надто живе для її теперішнього стану — ніби він приносив із собою рух, звук, тепло, які не вписувалися в ту глуху порожнечу, в якій вона застрягла.
Він зупинився в дверях, уважно оглянув її, затримавши погляд трохи довше, ніж зазвичай.
— Ти виглядаєш так, ніби не спала, — сказав він, насупившись. — І, судячи з усього, нормально не їла.
— Усе нормально, — тихо відповіла вона, підводячись із ліжка.
Він не повірив. Це було видно одразу.
— Ага. Ясно, — протягнув він і зайшов усередину, ніби мав на це повне право. — Тоді я рятую ситуацію.
Елла не стала сперечатися. Вона просто потягнулася до спинки стільця, на якій висіла кофта, накинула її на плечі й почала повільно застібати, відчуваючи, як холодна тканина торкається шкіри. Пальці на мить затрималися на ґудзиках — їй потрібно було за щось зачепитися, щоб не повертатися думками до долоні.
Тім уже пішов на кухню. Звідти долинув звук шафки, що відчиняється, потім холодильника, потім характерний стукіт посуду.
— У тебе взагалі є щось їстівне? — долинуло звідти. — Чи ти вирішила остаточно перейти на воду і спогади?
— Не драматизуй, — відповіла вона, виходячи з кімнати. — Там є їжа.
— Я бачу. Питання тільки в тому, скільки їй років.
Вона ледь помітно усміхнулася і зупинилася біля кухонного столу. На ньому все було як завжди: чашка, яку вона так і не прибрала з вечора, кілька крихт, випадково розсипані крупинки цукру. Вона машинально почала збирати їх долонею, зсуваючи вбік, потім узяла ганчірку і провела по поверхні столу — повільно, акуратно, ніби це мало якесь значення.
На кухні було світліше. Тім уже стояв біля плити, щось розігрівав, рухаючись упевнено і спокійно, ніби робив це не вперше. Він виглядав надто природно в цьому просторі — ніби тут і досі було місце для звичайного життя.
— Пам’ятаєш, як ти намагалася приготувати нам сніданок років у десять? — кинув він, не обертаючись.
Вона завмерла на секунду, потім поставила чашку в мийку і ввімкнула воду.
— Це було один раз.
— Ти ледь не спалила кухню.
— Я не спалила кухню.
— Тому що я вчасно вимкнув плиту.
Вона закрила воду, струсила краплі з рук і повернулася до нього.
— Ти тоді сам її увімкнув.
— Я допомагав.
— Ти заважав.
Він повернувся, подивився на неї і усміхнувся — спокійно, без звичної насмішки.
— Ти тоді сміялася, — сказав він.

Елла на мить замовкла. Спогад був теплим, але чомусь далеким, ніби належав не їй.
— Ми були дітьми, — тихо відповіла вона, опускаючи погляд.
— Так, — кивнув він. — Але ти сміялася.
Вона не відповіла. Просто взяла рушник і почала витирати вже чисті руки, більше для того, щоб зайняти себе, ніж тому, що це було потрібно.
Тім повернувся до плити, ніби вирішив не тиснути.
— Гаразд, — сказав він за кілька секунд уже звичним тоном. — План такий: ми зараз нормально снідаємо, а потім ідемо гуляти.
— Куди? — запитала вона, хоча відповідь уже знала.
— До океану, — він знизав плечима. — Там сьогодні має бути тихо. І людей майже немає.
Вона ледь помітно напружилася.
— Не хочу людей.
— Там їх і не буде, — спокійно відповів він. — Я знаю одне місце. Скелі, вузький спуск… і печера поруч.
Вона підняла на нього погляд.
Він говорив легко, ніби між іншим, але кожне слово чомусь чіпляло.
— Ми туди лазили колись, пам’ятаєш? — продовжив він. — Років у тринадцять, здається. Тоді ще говорили, що в цього місця своя історія. Ніби раніше там хтось переховувався — контрабандисти чи відлюдники, я вже не пам’ятаю. Старі байки, звісно… але місце дивне.
Він на мить замовк, перевертаючи щось на сковороді.
— Під час штормів там іноді чути, ніби хтось усередині є, — додав він із легкою усмішкою. — Звучить дурнувато, але…
Він знизав плечима.
— Там справді тихо. І красиво.
Елла дивилася на нього трохи довше, ніж зазвичай.
Скелі. Печера. Океан.
Щось усередині неприємно стиснулося, ніби відгукнулося на ці слова раніше, ніж вона встигла їх осмислити. І водночас з’явилося дивне, майже невловиме відчуття — ніби її туди тягне.
Вона відвернулася, взяла зі столу ложку, покрутила її в пальцях, не знаходячи, куди подіти погляд.
— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Підемо.
І сама не зрозуміла, чому погодилася.
Вони майже не розмовляли, поки їли. Тім кілька разів намагався щось сказати, але потім просто махнув рукою і зосередився на їжі, час від часу кидаючи на неї швидкі погляди — ніби перевіряв, чи не зникне вона, варто йому відвернутися. Елла їла повільно, без особливого апетиту, більше тому, що він був поруч і мовчав занадто промовисто.
Коли тарілки спорожніли, він підвівся першим.
— Так, — сказав він, уже прямуючи до коридору. — Тепер ти одягаєшся нормально.
— Я нормально одягнена, — відгукнулася вона, не рухаючись з місця.
Він обернувся, окинув її поглядом і скептично примружився.
— Ні. Ти одягнена так, ніби збираєшся вийти на п’ять хвилин і повернутися назад. А ми йдемо до океану.
— Там не так холодно.
— Там вітер, — спокійно відповів він. — І ти змерзнеш через десять хвилин. Одягни щось ще.
Вона закотила очі, але все ж підвелася. Сперечатися не хотілося — не було ні сил, ні бажання. У кімнаті вона на мить зупинилася біля шафи, потім дістала теплішу куртку і наділа її поверх кофти, застібаючи блискавку трохи повільніше, ніж потрібно. Пальці знову на мить затрималися — звичний рух, за який можна було сховатися.
Коли вона вийшла назад, Тім уже стояв біля дверей, спершися плечем об стіну. Сам він був у тій самій своїй толстовці, ніби розмова про холод стосувалася тільки її.