Розділ 39 Пазл у напівтемряві

Крихітні вогники, ледь помітні на протилежному кінці залу, одразу ж сіпнулися і стали швидко наближатися до входу. Але в мене більше не було можливості дивитися на них, я втупився вглиб коридору. Туди, де світло межувало з темрявою. У моїх руках додатково з’явився кинджал. Усі наявні в мене ножі я встиг витратити, пробираючись до входу, але ось кинджал вирішив залишити про запас.

Якщо на нас насуваються шарги або сворги, одягнені у звичайну екіпіровку, холодна сталь гострого клинка знайде свою жертву.

Тільки, судячи із шуму, не схоже, що б сюди біг натовп. Я вже чітко міг розрізнити тупіт, що видавала всього одна пара ніг, хоча й від них шуму  було не мало.

Здається, на таке здатний, лише один сворг, той, чиїх сил виявилося достатньо, аби вбити Рааля і самотужки пройти підземелля. Але  зубочисткою в руках міцну броню не пробити, тоді, може, вийде вицілити око крізь проріз шолома? 

І ось темрява розступилася, випускаючи зі своїх обіймів величезний силует. Я ледь встигаю зупинити кидок кинджала, а потім із полегшенням кричу:

— Ведмідь, скотина, як же я радий тебе бачити! — але здоровань не відповідає на мою репліку, а продовжує щосили мчати, ще й натужно хекаючи.

Краєм ока вловлюю ворушіння зів’ялих ліан, які більше не виглядають мертвими.

— Стрибай! — одночасно кричимо з Раалем, і здоровань, рибкою, влітає в, прорубаний між ліанами, прохід. Кілька батогів потягнулися слідом, обплітаючи ноги здорованя, але інерція стрибка, створена тілом, яке важить не менше двох центнерів, з легкістю розриває стебла рослини й Ведмідь розпластується біля наших ніг.

— Ну, і довго ти будеш тут, лежачи байдики бити? — з неприхованою зловтіхою повертаю здорованеві фразу, яка так обридла мені за час нашого знайомства.

— Та йди ти, — беззлобно відповідає той.

— Ведмідь, ти чому тут? — вклинюється в нашу розмову Алія.

— І що з Варлаксом?

— Чекає призову, — сухо констатує Леворд, відповідаючи замість Ведмедя, який намагається в цей момент піднятися на ноги. І тільки-но в нього вийшло прийняти вертикальне положення, як магеса знову насідає на здорованя:

— Ану давай, розповідай жвавіше.

— Можна, хоч трохи віддихатися, — натужно кряхкоче хлопець, але все ж, починає свою розповідь:

— Тільки-но ви зникли в глибині тунелю, як практично, весь простір навколо входу заполонили шарги. Проте до печери вони не кинулись, натомість уперед протиснулися свинорилі, які тримали у своїх руках по зв’язці дротиків і почали ними активно закидувати нас, але пробити мій щит, — Ведмідь гордливо посміхнувся, — так і не змогли. 

— Коли вхід до печери був наполовину завалений списами, з’явилися сворги. Вони перебили всіх, у кого в руках були дротики, і вишикувалися щільним кільцем біля входу, але як і шарги ближче не підійшли ні на крок. Простоявши безцільно не менше пів години й не дочекавшись від них ніякої реакції, ми вирішили відступити всередину, аби  перевірити, чи підуть сворги за нами.

Попри те, що нас уже не було в проході, жоден сворг так і не наблизився до тунелю. Тоді-то ми й прийняли рішення наздогнати вас. Довгий час рухалися навпомацки, не поспішаючи, а потім буквально перед моїми очима, з’явилася стіна полум’я й поглинула Варлакса.

Я одразу збагнув, що пастки почали оновлюватися й часу в мене обмаль, а тому щодуху рвонув уперед. І ось я тут, щоправда, якби не крик Тана з Раалем, висіти мені в обіймах ліан.

Тінь переляку з’явилася на обличчі магеси, але дівчина швидко впоралася зі своїми емоціями й суворо промовила, — Ведмідь, ти порушив мій наказ.

— Досить тобі, Аліє, —  Леворд опустив руку на плече дівчини, — гадаю, хлопці вчинили правильно. Наскільки б тупими не були шарги, вони, як і ми, відчувають приховану всередині небезпеку. Поки ми бігли до входу, я все думав, навіщо така велика банда розташувалася табором навколо гори? 

Щоб не пускати сторонніх всередину чи навпаки, не дати нікому звідси вибратися?

Сворги, які покарали шаргів, наочно продемонстрували свій зв’язок і ставлення до цього місця. Гадаю, їхній ватажок знає більше за інших, але незабаром про це дізнаємося і ми. А тепер повернемося до нашої проблеми. Для того, щоби піднятися, нам потрібно розв’язати невелику задачку.

Перейшовши через зал ми зупинилися біля стіни. Вогняні диски, що ширяли над головами, висвітили з темряви висічений на скелястій поверхні величезний барельєф на якому було зображено місто оповите полум'ям, а в небі над ним  чудовисько при погляді на яке, мені одразу стало недобре.

Навіть попри те, що картина була не повною й  у ній були відсутні деякі деталі, а на підлозі під ногами розкидані мозаїчні частки, я не міг не впізнати зображену істоту.

— Ктулху, чи це ти? — вимовляю добре знайоме мені з дитинства ім’я, не вірячи своїм очам. Міфологічне дітище Говарда знайшло своє втілення в наскельному зображенні, створеному руками невідомих майстрів у світі, який розташований за мільйони світлових років від моєї рідної планети, а можливо, навіть серед інших планів буття.

Я досі не розібрався, до якого відомства вчених належить питання мого місцеперебування: фізиків, алхіміків, астрономів чи уфологів.

— Тан, ти вже бачив раніше цю істоту? — намагається докричатися до мене Алія.

Але я був занурений у свої думки.

Як таке можливо? Згоден, умови життя тут відповідають земним, а тому флора та фауна майже не має кардинальних відмінностей. Велика Зміна не береться до уваги, усе ж таки створене нею псевдожиття не є повноцінним і жодним чином не впливає на екосистему, хоча багато тварюк мають у своїй зовнішності прообраз добре відомих мені тварин, комах чи рослин.

Одного разу Алія обмовилась про драконів, але який вони мають вигляд, я не знаю, оскільки у цей момент,  Варлакс погнав мене на чергове тренування. Можливо, у них немає нічого спільного з драконами, згадуваними в міфах мого світу. Адже для нас дракон, усього лише збірна назва, що об’єднує в собі, як міфологічних, так і фантастичних істот, які є колективним надбанням багатьох народів Землі й супроводжують нашу міфологію, практично із самого її зародження.