Розділ 38 Прорив

Ми бігли, немов за нами гналася зграя демонів. Власне, так усе й було. Ось тільки не знаю, у кого зараз більше шансів прикінчити нас? У своргів, що висять на хвості, або шаргів, котрі в панічному безладі носяться навколо нас.

Алія, практично, витратила весь свій запас ефіру, випромінюючи, немов стробоскоп, сліпучі спалахи світла. Від такої кількості відблисків, навіть ми стали сліпнути, і це при тому, що встигали заплющити очі щоразу, коли звучала команда дівчини.

До заповітної печери, залишалося подолати якихось жалюгідних триста кроків. Але ці триста кроків ми мали зробити чесно, не використовуючи більше магію та навичку «масового проколу буття».

ххх

Як і припускав Леворд, до гори ми вийшли на другий день, і нас буквально трясло від жаху, який вона вселяла. Але іншого вибору, окрім як рухатися вперед, у нас не було, у лічених сотнях кроків позаду невідступно бігли сворги.

Марно ми намагалися збити свинорилих зі сліду, жертва Ведмедя з Раалем дозволила вигадати, лише кілька годин.

У черговий раз, зупинившись для відпочинку, Дангор та Алія, чия черга була оберігати наш сон, помітили вдалині загін своргів. Не знаю, чи то свинорилі не купились на нашу витівку, чи то нам і справді було по дорозі, але їх банда чітко йшла за нами. Знову почався забіг й ось ми біля підніжжя гірського хребта, де на невеликій відстані від засніжених вершин, самотньо стояла побачена в спогадах гнорла гора.

Вона була вдвічі нижчою за тутешніх велетнів, але її схили також були вкриті снігом, а на самій вершині ще й мався масивний крижаний наріст.

Навколо самотньої гори всюди були розкидані грубі намети зі шкіри, між якими палали багаття та снували шарги. Використавши «масовий прокол буття», у який я раніше вклав, залишену про запас, одиницю посилення і тим самим збільшив дальність перенесення на триста кроків та кількість пасажирів до п’ятдесяти осіб, ми миттєво проскочили п’яту частину табору і, не даючи шаргам схаменутися, «вогнем та мечем» почали прокладати собі шлях до входу в печеру.

На щастя, інтервал між застосуванням проколу виявився невеликим і перш ніж шарги встигли створити заслін у нас на шляху, ми стрибнули знову, а потім, пробігши ще сотню кроків, я використав останню на сьогодні можливість перенесення.

Далі справа була за Алією, магеса, раз по раз вивергала сліпучі спалахи, не даючи противнику можливості організуватися, на жаль, але запас ефіру дівчини був не нескінченний.

Й ось остання сотня кроків, а проти нас «триста спартанців», що вишикувалися чітким строєм перед входом до печери. Начищений метал їхніх обладунків блищить, немов дзеркало, відбиваючи на своїй поверхні відблиски багаття.

З-під гротескних шоломів нескінченним потоком виривається пара, а лапи судомно стискають півтораметрові мечі та дворучні сокири, прикрашені дорогоцінними кристалами…

Жарт)))

Три сотні свинорилих усе ж спробували відрізати нас від заповітного входу. Ось тільки їх стрій більше нагадував стадо безмозких баранів, аніж загороджувальну лінію. Обладунки — потерті шкіряні куртки з рідкісними вставками потьмянілого металу; паскудні мечі з іржею, які більше підходили для оброблення м’яса, аніж для пробиття обладунків, і тупі сокири.

Єдине, що викликало побоювання, це їхня кількість. Купа мала, здатна нівелювати будь-яку майстерність володіння зброєю, а якщо при цьому безперестанку довбати в одну точку, то тут уже ніяка броня не допоможе. Тим паче їм, усього лише треба виграти кілька ударів серця й тоді тисячі сорильників наваляться на нас зверху, довершуючи розпочате купкою новоспечених героїв.

— Хапайтеся всі за мене! — Лунає гучний рев здорованя. — Зараз я їм продемонструю, що таке «ривок гладіатора»!

Обліпивши Ведмедя з усіх боків, ми тараном прошили жалюгідне шикування шаргів, і ті «щасливчики», що мали необережність опинитися в нас на шляху, були розкидані в сторони, немов кеглі, умілим кидком боулера. 

Цю навичку здоровань уже демонстрував у лісі й зараз вона спрацювала не гірше, от тільки без неприємностей усе ж не обійшлося. У момент, коли пролунала команда здорованя, перед Дангором, немов чортик із табакерки, виринув куций шарг. Смерть його виявилася миттєвою, але удар серця, витрачений на противника, не дозволив Дангору двома руками вхопитися за шип Ведмедя. І коли здоровань застосував прискорення, виставивши перед собою щит, то інерція удару, при зіткненні зі строєм шаргів, виявилася настільки сильною, що Дангор не зміг втримати шип рукою. Лікаря кидануло в сторону, де його одразу поховали під собою шарги.

І все ж, попри втрату Дангора, прорив можна було вважати вдалим, між нами й заповітним проходом більше не залишилося перешкод.

— Ведмідь, Варлаксе! — прокричала Алія, — щойно ми дістанемось печери, закриваєте прохід собою, він вузький, тож постарайтеся протриматися якомога довше. Навряд чи нас чекають усередині з розпростертими обіймами, тож кожна виграна хвилина, може виявитися на вагу золота.

Прискорившись до межі, ми на кілька кроків випередили здорованів і першими влетіли до печери. Вона являла собою довгий та вузький тунель, який тягнувся вглиб невідомо на скільки десятків, а може й сотень кроків. Усередині виявилося темно, сухо й напрочуд тепло.

Використавши останні залишки ефіру, Алія запалила над нами невеликий диск, світла якого, втім виявилось достатньо аби ми змогли роздивитись стіни та склепіння попереду.

— Я так і знав, — збуджено промовив Леворд, який запримітив декілька  рун, схожих на ті, що були вириті на дні болота народження.

Зупинившись за кілька кроків від дивних символів, Леворд підняв руки й, пробурмотівши свою абракадабру, закликав захисника. У вузькому коридорі, покликаний альбіносом велетень, здавався ще більшим, він буквально заполонив собою весь вільний простір.

— Стоїмо на місці й без моєї команди далі ні кроку, — промовив Леворд.

Тим часом захисник почав рухатися вперед, оточивши себе баштовими щитами, немов панциром. Ледве він порівнявся з рунами, як ті налилися холодним світлом, а потім ми почули приглушений скрегіт при ударі металу об метал. Зупинившись, захисник злегка присів і відштовхнувшись від землі хвостом, зробив ривок уперед.