Розділ 35 Вибір альбіноса

Шукач Леворд бажає вас призвати, час до  призову десять, дев’ять… три, два, один.

Знову біль, який за останні дні вже встиг стати частиною мене.

— Давно не бачилися, Тан, — радісно привітав мене Дангор.

— Ну що, нероба? Добре виспався, поки ми тут ноги топчемо, — весело проричав Ведмідь.

— Тримай, заслужив, — шанобливо промовив Варлакс і кинув у мене якийсь металевий предмет. Легко спіймавши на льоту компактну залізяку, я одразу ж розпізнав у ньому наплічник. От тільки навіщо він мені?

Отриманий предмет складався із захисту для плечей, зробленого у вигляді вишкіреної пащі медоїда й набору металевих пластин, що мали прикривати руку від плеча до ліктя. Начебто все логічно, зніми наявний наплічник і вдягни замість нього отриманий, але в цьому й була заковика: предмет, який я тримав у руках, був значно вужчим і коротшим за мої руки. Я, звісно, не Ведмідь, з його перекачаними біцепсами, трицепсами, дельтами та іншими, пов’язаними з ними наборами м’язів, але й теж далеко не доходяга.

З усього нашого загону такий предмет змогли б надіти хіба що Рааль та Алія, навіть для худорлявого Леворда він був замалий.

— Давай вже швидше приміряй, — зажадала магеса.

— Що приміряти? Та він на мене, навіть не налізе.

— Зніми стару броню і просунь руку в наплічник. Зараз сам усе побачиш, — звертаючись, немов до малої дитини, пояснила Алія.

Робити нічого, перетворюю наручи на персні й знімаю правий наплічник. Потім беру подарунок Варлакса, і просунувши руку в невеликий отвір, починаю натягувати його на себе. Дотягнувши до ліктьового суглоба, зібрався вже було кинути цю згубну справу, адже явно видно, що далі не пройде. Як раптом, на мій подив, пластини броні почали розширюватися, підганяючи наплічник під мою руку.

— Активуй наручи, — промовила Алія, — а потім перетвори їх на кільце

Я слухняно повторив вказівки магеси й на моєму обличчі відобразилася щеняча радість.

— Іменна броня, — пошепки, більше для себе, озвучую побачене. А нічим іншим це й не могло бути. Після деактивації наручів, наплічник перетворився на кільце, яке, лише злегка збільшилося.

— Саме, вона, — усе ж почула мої слова Алія.

— Але це ще не все, зніми наплічник на другій руці й активуй наручи.

Швидко скинувши архаїчну залізяку, і вже здогадуючись, що зараз має статися, активую іменну броню.

— Великий закон симетрії, — повчально бубонить Ведмідь. — Якщо з монгра випадає іменна броня, призначена для однієї з кінцівок тіла, то після її активації точно такий самий елемент самостійно з’являється на другій.

— А чому їм не випадати по двоє?

— А я звідки знаю, ти ще мене запитай, хто створив машини, що активували Велику зміну?

Взагалі-то я давно хотів прояснити для себе цей момент, але голос Леворда, не дав розвинути цю тему.

— Алія, може, нам варто продовжити шлях? Шарги, хоч і тупі, але не сьогодні-завтра, натраплять на наш слід. Потрібно відійти якомога далі, виграючи час, невідомо, скільки ще нам знадобиться днів, аби відшукати гору.

— Висуваємося! — негайно подала команду Алія і ми почали наш черговий забіг.

Як би все було простіше, аби ми мали можливість пересуватися верхи, але в Північній долині, я не бачив жодних тварин, здатних нести на собі людину, окрім хіба що толганів, але вони були дуже повільні й залишали глибокі сліди на землі.

Пробігши кілька кілометрів, я прилаштувався до здорованя, аби дізнатися новини, що відбулися за час моєї відсутності. Судячи з того, що зараз пізній вечір, а всі загиблі учасники загону вже в строю, часу з моєї смерті минуло не менш як доба. Я не ображений, що мене призив торкнувся в останню чергу, розумію, молодий, та й поки що не найважливіший член загону.

Зі слів здорованя, першою Леворд закликав Алію. Другим був Рааль. До речі, крім іменного наплічника, ми розжилися одним великим кристалом посилення смарагдового кольору і двома малими блякло-жовтого. Великий кристал, був одразу ж інкрустований у поножі Алії, покликаним після заходу сонця Раалем. Цей кристал збільшив ментальну силу магеси на 18 відсотків. Малі кристали Алія перетворила на чорний порошок. 

Доречність передачі смарагдового кристала магесі в мене викликало сумнів, адже навичка «сліпа помста», що мали Ведмідь та Варлакс, напряму залежала від цієї характеристики, а от на магію дівчини впливав ефір, проте, як сказав Ведмідь:

— Якщо гнорли зуміють заволодіти розумом Алії, наслідки для решти будуть катастрофічними, — а судячи з того, що дівчина продемонструвала в лісі, я з ним не міг не погодитись.

На ранок, коли оновилися навички, Леворд призвав Ведмедя. Через п’ять годин Дангора й тільки під самий вечір мене.

Справедливості варто зазначити, що Леворд збирався призвати мене раніше за Дангора, аби я під наглядом Варлакса продовжив підвищувати свій ранг, але Рааль, який вранці вирушив на полювання, повідомив про появу слідів великої банди своргів, чиї копита  були куди більшими за копита шаргів та мали змінену геометрію. 

Тож тепер ми намагалися відійти від того місця якомога далі в надії, що  й сворги вже доволі далеко і їхні патрулі не натраплять на наші сліди. З цієї ж причини я не викинув обидва старі наплічники, а тягнув їх у своєму рюкзаку.

— Ведмідь, а як Леворд збирається шукати гору побачену в голові гнорла? — чомусь це питання раніше мені не спадало на думку, але дивлячись на безкрайні простори рівнин у моїй голові заклалися сумніви, що ми взагалі її зможемо знайти.

— Що, зовсім нічого не відчуваєш? — здоровань кинув через плече здивований погляд.

— Ти взагалі, про що? — не зрозумів я.

— Тривога, страх, самотність? Усі, хто копався в мізках гнорла, відчувають це на собі й чим далі на північ, тим сильніше. Леворд, так взагалі, немов за компасом іде.

Ух ти, виявляється і в цьому світі в ужитку подібні інструменти навігації. Цікаво, що являє собою їхній компас? Магніт і металеву стрілку, яка, розташовуючись вздовж силових ліній магнітного поля планети, вказує на південний та північний полюс або ж це продукт тутешніх магів? А чи є взагалі тут ці полюси?