Розділ 34 Послушник заповіту

Був у всього, що сталося, і ще один плюс. Коли, після вечері, Ведмідь допоміг мені зняти броню, я помітив, що «берсерк» відновив не тільки обладунки, а й піддоспішник. Мій одяг знову був у нормі й виглядав, як новий, за винятком розірваного плеча, рану на якому, я отримав після активації навички. Чудово, тепер, головне, не підставлятися, й уночі я спатиму в цілому й чистому одязі. Але, як же я помилявся.

Наступні десять днів пролетіли, немов одна мить. Час, який Леворду був потрібен на призов після першої смерті, приблизно дорівнював двом годинам, наступний ставав можливим за п’ять годин, а третій, був доступний, тільки після десяти годин. З огляду на те, що доба тут нічим не відрізнялася від земної, то щодня з мого життя вилітало не менше сімнадцяти годин, а найчастіше, і того більше.

Вранці Леворд мене повертав за кілька хвилин до світанку, оскільки з першими променями сонця всі наші навички оновлювалися. Потім був сніданок, який за розміром, порції мало чим поступався Ведмедевої, адже вечері в моєму розкладі не було.

Після сніданку ми з Варлаксом проводили кілька тренувальних поєдинків і вирушали на пошуки чергового монгра, з яким я успішно розправлявся, а коли закінчувалася дія «берсерка», помирав. За ті дві години, що минали до мого повторного призову, Варлакс встигав знайти ще одну тварюку й історія повторювалася. У цей момент жовтий диск сонця вже стояв у зеніті. Свідками ж третього бою ставали обидва місяці, що одночасно спалахували на нічному небосхилі. Обласканий їхнім сяйвом я вкотре вступав у нерівний бій і знову виходив переможцем, чиєю нагородою ставала смерть.

Не вважати ж призом умовний прогрес, який не можна помацати, кристали посилення, що віддавалися Алії, та броню — яку, взагалі, доводилося кидати на місці.

Обладунки, що діставалися після вбивства монгрів, хоча й були кращими за мої, але Варлакс навідріз відмовлявся тягати їх у табір.

Для нього існувало, лише два види броні: іменна та сміття.

За словами Дангора, у перші місяці свого призову, він узагалі не носив ніяких обладунків, вважаючи за краще битися у звичайному одязі, за що розплачувався великою кількістю ран та частими смертями.

Через це Алія не раз влаштовувала йому прочуханку, але твердолобий Варлакс продовжував стояти на своєму. У якийсь момент, Леворду все це набридло і він змусив Чингісхана надіти іменну броню.

І сталося диво, дитя гір, яке до цього нехтувало будь-якими видами захисту і вважало носіння обладунку негідним справжнього воїна, після першого ж бою різко переосмислив своє ставлення до них. На жаль, Варлакс не перестав зневажати звичайні обладунки, тож через його норовистість, мені й далі доводилося бігати в тому, що я запозичив в аймаларців, а також добув за перший день тренувань з Алією.

З просуванням на північ температура неухильно опускалася, а холодний вітер усе частіше вранці бадьорив морозною свіжістю. Добре, хоч дощів, поки не було, інакше моє життя остаточно перетворилося б на низку знущань.

А от мої друзі подорожували з комфортом. Їхня броня — це щось неймовірне для середньовічних технологій: взимку тепло, влітку прохолодно, нічого не висить, не тисне, не натирає, носиш, немов щільний одяг, а не важкий шматок металу.

Щоправда, і мене холод вранці мучив недовго, оскільки незабаром після підйому ми вирушали з Варлаксом на пошуки чергової тварюки, намотуючи, при цьому, не один десяток кілометрів і пітніючи так, що хотілося роздягтися.

Скажи, хто раніше, що марафонські дистанції стануть моєю буденністю, а після них ще й доведеться битися на смерть, я б цьому базікалу око, точно, натягнув на одне місце. Але ні, біжу й навіть радію цьому.

Щоб не загубитися на безкрайніх просторах рівнини, діяли за такою схемою: обирали найдальший за маршрутом руху орієнтир, яким, найчастіше, виступав гай або пагорб, і, роблячи величезний гак, бігли до нього. При цьому я рухався так, аби постійно бачити орієнтир, а Варлакс ішов по ще більшій дузі, не випускаючи мене з поля зору. У цей час, основний загін розміреним темпом рухався навпростець.

Пересуватися доводилося на великих швидкостях, аби не затримувати інших. З цієї ж причини ми й прибігали до місця зустрічі першими, переводили дух, чекаючи на основний загін, і, обравши новий орієнтир, знову відправлялися на пошуки. Якщо нам вдавалося знайти супротивника, тоді вже решта чекали на повернення Варлакса й разом продовжували рухатися далі, поки Леворд мене знову не повертав до життя.

Але сьогоднішній день вибивався зі звичайного розпорядку. Ми вже півдня носилися рівниною і за цей час пропустили щонайменше чотирьох іменних монгрів, а до пошуків долучилися ще й Дангор із Ведмедем.

Діяли за вже відпрацьованою схемою. Ми робили малу і велику дугу лівим краєм, а Ведмідь із Дангором правим. Раніше із цього боку рухався Рааль, полюючи на місцеву живність. Але сьогодні, аби хоч щось вполювати на вечерю, йому доводилося сильно випереджати основний загін, намагаючись підстерегти дичину до того, як ми сполохаємо її.

Звісно, хоч щось пояснити мені, ніхто не вважав за потрібне. Єдине, чого я домігся від Варлакса, це коротке:

— Міфічний.

Що ж, спасибі й на цьому, тепер хоч знаю, кого виглядати в цьому безкрайньому морі трав із рідкісним вкрапленням гаїв.

Вкотре, виходячи до місця зустрічі, я зрозумів, що шуканого монгра, нарешті знайдено. Про цю знахідку мені сигналізував Ведмідь, радісно махаючи величезними лапищами. Підійшовши ближче, я був сильно здивований хлоп’ячо-збудженим настроєм усіх членів нашого загону, за винятком, хіба що, вічно похмурого Мірга. Навіть Леворду, зазвичай такому поважному, передався азарт інших.

Поки чекали повернення Рааля я, нарешті, дізнався причину такої дивної поведінки мої друзів. Не далі, ніж за двадцять хвилин бігу від місця  привалу перебував монгр легендарного класу — Священний Ящір Безкраїх Полів, але, на превеликий жаль, не він був нашою метою. Імовірність перемоги над настільки могутнім супротивником, навіть для нашого загону була мізерною і на такий ризик ніхто, при здоровому глузді, йти не збирався.