Розділ 33 Благе невідання

З Туманного лісу вибралися на п’ятий день. Шарги нам більше не зустрічалися. Щоправда, Рааль бачив сліди кількох невеликих загонів, та тільки свинорилі залишили їх дуже давно.

Під «чуйною» настановою Варлакса я вже досяг дев’ятого рангу, і вклавши всі вільні одиниці посилення в розвиток «берсерка», збільшив час дії навички до 700 ударів серця.

За лісом простягалася рівнина, відокремлена від нього широкою рікою. Тією самою, яку перетинав Рааль, коли рухався на захід. Там ліс значно ближче підступав до гірського масиву.

Через кілька годин поневірянь уздовж берега, нам усе ж вдалося знайти брід і перебратися на інший берег. Наспіх розвівши багаття, швидко просушили речі та знову вирушили в дорогу.

Рівнина, що розкинулася навколо, не являла собою голий та безкрайній степ. То тут, то там, немов плями веснянок, були розкидані розсипи невисоких пагорбів, вкриті пожовклою травою. Вдалині виднілися гаї з невисокими розлогими деревами, що поважно погойдували кронами під легкими поривами вітру.

Я дуже зрадів, коли зник огидливий туман, через який кожен крок доводилося робити з думкою про те, що ось-ось, саме зараз, ти зачепиш корч чи вступиш у яму та розпластаєшся на землі.

Замість туману рівнину встеляла суха трава, яка доходила місцями до пояса, а ще тут знаходилось безліч монгрів, які були групами розкидані по рівнині, немов худоба на пасовищі. Деякі з них походили  на своїх лісових родичів і лише поступалися їм у розмірах, але вистачало й нових видів.  Відстань між скупченнями монгрів була досить велика, так що навіть людина, яка не пройшла ініціацію, могла спокійно подорожувати, не наражаючи себе на небезпеку. Це не ліс, де тебе могли атакувати з будь-якого куща.

Варлакс, нарешті, вирішив дати мені спокій, дозволивши йти разом з усіма, а сам кудись зник. Втім, як і Рааль, який, використавши «пелену світла'', вирушив на полювання.

У безкрайньої рівнини були свої недоліки. Тут, на відміну від лісу, не можна, ховаючись за деревами, непомітно підкрастися до настороженої здобичі. Звісно, гарний мисливець, навіть за таких умов не залишиться без здобичі. І наш Рааль був саме з таких.

Як я зрозумів із розповідей Дангора, малий полюбляв полювання і часто забирався до глухомані аби побути наодинці з природою. При цьому у таких походах він навмисно використовував луки паскудної якості та стріли з порушеним балансом, аби врівноважити шанси майбутньої здобичі, адже тепер він був не зовсім людиною. 

Проте зараз на його плечі звалилось занадто голодних ротів і тому Раалю все ж довелося відійти від своїх принципів та пустити у хід всі доступні йому навички та вміння. 

Ну а я,  грішним ділом, подумав, що Варлакс заспокоївся і мій дев’ятий ранг цілком влаштовує колишнього гірського вождя, але не тут-то було. Варлакс вирішив підкласти чергову свиню. 

Рівнинні тварюки були значно слабшими за лісових. Зазвичай їхній ранг не перевищував п’ятого, а основна маса ледве сягала третього й це був би чудовий варіант для ініціації, якби не одне "Але". Навичка, яку отримував шукач при такій ініціації, від самого початку, було набагато слабкішою, ніж уміння, отримане на ристалищі або при вбивстві лісового монгра.

Стосувалося це усіх тварюк за одним малесеньким винятком. Іноді, тут можна було відшукати монгрів, що нічим не поступалися нещодавно вбитому Нодіусу, а деякі,  навіть перевищували його за рангом та класом. У чому я переконався всього через дві години степового вояжу. Варлакс повернувся назад і промчавши повз мене, немов гоночний болід,  тільки й спромігся, що кинути коротке, — дуй за мною, —  а потім продовжив забіг, навіть не переймаючись, чи почув я його слова. Робити нічого, тож я вирушив слідом за своїм мучителем.

Цього разу на мене чекала зустріч із класичним таким перевертнем, представників якого я неодноразово бачив у фільмах та малюнках: прямоходячий вовк, сильні ноги із широкими ступнями, масивний торс, широченні плечі, м’язисті руки та тридюймові кігті, що прикрашають пальці кінцівок. Усе це навряд чи могло здивувати мене, якби не  обличчя монгра, точніше, його відсутність. На тому місці, де мала бути ікласта паща, зяяла чорна порожнеча. Мене аж пробрало від такого жаху. Скориставшись спогляданням, дізнався кілька цікавих подробиць про цю тварюку.

Кат Божевілля. Вірний пес темряви та головний постачальник душ в оселю сутінку, клас — незвичайний, ранг 14.

Переводжу на Варлакса недовірливий погляд, пам’ятаючи про те, яких труднощів нам коштувала перемога над Нодіусом.

— Думаєш, ми вдвох подужаємо його?

— Ні, ти битимешся один. У цьому разі весь прогрес дістанеться тобі.

— Який прогрес? Та ця тварюка вища на п’ять рангів, вона просто мене розмаже.

— Пташеня боїться? — Варлакс хижо посміхнувся. — Перші труднощі й одразу підібгав хвіст. Казав Леворду, що не варто ховати новачків під спідницею Алії, краще відразу віддавати мені. Але так і бути, якщо раптом стане туго я тебе обов’язково врятую.

І знову ця його дивна усмішка. За весь час нашого знайомства на суворому обличчі Чингісхану не проскочило й тіні натяку на посмішку, а тут двічі, ще й за останню хвилину.

Але робити нічого, Варлакс застосував найефективніший у таких випадках прийом — жоден воїн, який поважає себе, не бажає уславитися боягузом. Тож його задум взяти на слабо, спрацював, як треба.

Упевненою ходою майбутнього переможця, прямую в сторону перевертня. Тварюка помічає свою жертву й за три довгі зигзагоподібні стрибки, опиняється поруч. Ще на підході я спробував поранити монгра, але два стилети й кинджал, кинуті в перевертня, навіть не зуміли його зачепити. Реакція противника була на висоті.

Останній стрибок і ось монгр летить чітко на мене. Задум тварюки простий: збити з ніг, повалити на землю і підім’яти під себе, а там від його гострих, наче лезо, кігтів моя броня не врятує, миттю розкриє, наче ніж банку. Різко відскакую вбік, тварюка, помітивши, що здобич намагається вислизнути, б’є на відмах рукою. Ледве дістає, але я все одно втрачаю рівновагу й падаю на землю. Втім, і перевертень прорахувався, завданий ним удар змінив траєкторію стрибка і він не зміг чітко приземлитися на ноги.