Глава 30 Ти мрець, рятуючий мерця

На землі залишилося лежати кругле місиво, що слугувало гнорлу одночасно головою та тулубом. Тварюка водила очима зі сторони в сторону, пропалюючи оточивших її людей злісним поглядом.

У натовпі почувся голос Фелмора, що почав спішно віддавати накази. «Ті, що крадуться» одразу побігли до лісу. Ми не збиралися повторювати помилок противника. Шарги — це сарана Туманного світу, скільки їх не знищуй, менше все одно  не стає.

Група воїнів, на чолі з Даретом, попрямувала в сторону болота народження. Мабуть, там були зібрані найсвітліші голови долини, якщо саме їм доручили розібратися з причиною поширення шаргської пошесті.

До них приєдналася й Алія, пізнання дівчини в магії могли стати в пригоді. Адже поки незрозуміло, яким чином, кинуті в зелений слиз гілки дерев і шматки монгрів, перетворювалися на кокони, з яких згодом з’являлися шарги. Інші бійці рушили назад до поселення шаргів аби перевірити, чи не заховався хтось із кабанчиків.

Біля гнорла залишився наш загін, Фелмор, кілька його воїнів і Луара. На щастя, швидкоплинний бій ніяк не торкнувся дівчини. Вона весь час знаходилась на безпечній відстані, в оточенні десятка бійців і грала мелодію, яка глухою стіною захищала наш розум від згубного впливу гнорла. 

— Що далі? — запитав старійшина. У відповідь Леворд пронизливо подивився на гнорла.

— Тільки не кажи… — почав було схвильовано Фєлмор.

— Так, мій друже, інших способів поговорити з ним я не бачу. Не турбуйся, я знаю, що роблю. До того ж гнорл зараз не у найкращій формі після виснажливого бою та отриманих каліцтв. Луара, крихітко, зіграєш мелодію із Сувоїв Світлих печер?

На обличчі дівчини на мить з’явилася тінь невпевненості, але вона швидко опанувала себе, і почала креслити руни на землі.

Тим часом Фелмор зі своїми бійцями поспішив відійти на безпечну відстань і я вирішив наслідувати їхній приклад, не бажаючи перевіряти на міцність свою ментальну силу. Тим паче переживати за безпеку Луари більше не варто. У разі непередбаченої ситуації, я завжди зможу використати «масовий прокол буття». Причому, так навіть буде розумніше. Я вмить опинюся біля Луари, прихопивши із собою Фелмора і його бійців.

Та тільки не встиг я зробити й кількох кроків, як почув голос Леворда:

— Юначе, а куди це ви зібралися, ваша допомога мені знадобиться тут?

Обернувшись, помітив, що окрім мене ніхто із членів нашого загону йти не збирався. Зараз усі вони сиділи в позі лотоса, включно із самим Левордом, утворивши навколо гнорла практично замкнуте коло. Їм не вистачало всього однієї деталі, аби малюнок став повноцінним і цією деталлю був я.

Сівши між Ведмедем та Дангором, спробував сконцентруватися, намагаючись увійти в режим споглядання, але не встиг, відволікшись на голос Альбіноса, який зазвучав у моїй голові:

— Тан, у тебе є кілька хвилин, поки Луара почне грати. З першими нотами мелодії сконцентруй усю свою увагу на гнорлі, так само як це нещодавно зробив із Нодіусом. Одразу попереджаю — буде непросто, спершу потрібно зламати ментальний бар’єр тварюки й тільки тоді з’явиться можливість зазирнути в її розум.

— А чому ви не взяли Алію? Адже вона набагато сильніша за мене?

— Я тобі скажу більше, вона сильніша за будь-кого з тут присутніх, але її магія відрізняється від магії аймаларців і загрійців, а тому вона потрібніша біля болота народження. Хто зна, можливо їй вдасться розібратися із феноменом шаргів. 

Тан, твоя ментальна сила, від початку, перебуває на дуже високому рівні. І ти впораєшся не гірше за будь-кого з присутніх, я знаю це, а зараз спробуй сконцентруватися і ні про що не думати. Коли почуєш музику, дій.

Несподівано зловив себе на думці: — А що, як я перебуваю в клубі анонімних алкоголіків, куди мене привела білочка, яка все ніяк не відпускає, і завдяки їй, замість об’єктивної реальності, я продовжую бачити глюки про паралельні світи?

Струсонувши головою, узяв себе в руки й постарався більше ні про що не думати, готуючи себе до чергової битви.

Почулися високі нотки ледве вловимої на слух мелодії натомість у свідомості, вона била набатом, не дозволяючи відволіктись. Тепер, навіть побажай я думати про щось інше, окрім гнорла, у мене все одно нічого б не вийшло.

Запаморочилася голова, ніби від надмірної дози хмільного, а коли відпустило я почув відлуння невідомих голосів, які невпинно шепотіли чужі людському світу слова. Божевілля тривало недовго, і незабаром я зміг розрізнити голос Ведмедя, Леворда та інших членів нашого загону, причому тут були всі, навіть Мірг із Раалем, винятком стала, лише Алія. Нарешті, я почув і власний голос, який звучав якось неприродно, немов був неживий, але я чітко знав, що він належить мені.

Голоси стали накладатися один на одного, зливаючись в один гучний гомін, який, здавалося, хотів розірвати мене зсередини.

Потім настала тиша, і я провалився в порожнечу, що переливалася всіма кольорами веселки. Кожен колір складався з безлічі відтінків, які хаотично змінювалися, не даючи зосередитися на чомусь одному. Мені, здавалося, наче я розчиняюся в цій мішанині кольорів, стаючи одним цілим. Більше не треба було думати, відчувати, усвідомлювати, переживати.

Я став забувати причину, яка привела мене в це дивне місце. Почали стиратися спогади минулих днів, а за ними зникати цілі пласти життя. Власне ім’я, здавалося, таким безглуздим, як і саме поняття особистості. Промайнула страшна думка — ще трохи і я назавжди втрачу зв’язок із реальністю.

З останніх сил спробував згадати, що саме тримає мене в цьому світі? Але не зміг зачепитися, не було нічого, що мало для мене справжню цінність. І тут у свідомості сплив ледь помітний образ і я напружився, намагаючись детальніше відтворити його в пам’яті.

Мініатюрне дівчисько, вкрите аляпуватим плащем, з-під рукавів якого проглядалися витончені руки з тонкими й ніжними пальчиками, крислатий капелюх, що кидав тінь на миловидне обличчя з відтінком легкої дівочої наївності, і цей звабливий блиск пухких губ кольору стиглої черешні, який зводив із розуму, — Луара! — подумки вигукнув я і все одразу змінилося.