Розділ 28 На шляху до болота

Це була велика перемога, навіть за мірками Туманного світу, що протягом багатьох століть веде безперервні війни із цими мерзенними тварюками. Сьогодні, крихітний гарнізон Північної долини, розгромив шаргські сили, котрі за чисельністю переважали нас щонайменше у десять разів. І це я ще не порахував своргів, співвідношення яких було один до двох. Ось тільки головна військова мудрість аймаларців говорить — скільки б ти шаргів сьогодні не вбив, завтра їх прийде ще більше.

Тому насамперед доводилося думати про втрати. Вісімдесят воїнів залишилися лежати на землі, вкриті саваном із туману. Після участі в ритуалі прощання, який глибоко запав мені в душу, новина про те, що повертатись та ховати мертвих ми не будемо ні зараз, ні після завершення завдання, здалася досить дикою, але такими є реалії Туманного світу. Будь-які традиції можна порушити, якщо на кону життя людини або успіх місії. Тож зараз ми будемо робите все, аби якнайшвидше дістатися до болота народження, котрим аймаларці встигли охрестити ту зелену рідину, з якої з’являються шарги.

За роки вимушеної ізоляції аймаларцям неодноразово доводилося вибиратися за стіни своїх фортець і, якщо там вони зазнавали втрат, ніхто не тягнув тіла загиблих назад, як і не гаяв час на їх поховання, адже будь-якої миті на горизонті міг з’явитися черговий шаргський патруль, чи навіть ціла банда

Ще на початку війни аймоларці дійшли до того, що всі, хто гинув поза стінами, помирали із чистим серцем, оточені ореолом слави й цього сяйва було достатньо, аби воїни, без пісень та ритуалів змогли самостійно відшукати дорогу в небо. Усе ж таки прагматичний вони народ, і зараз це було нам тільки на руку.

Пересувалися поспіхом, розділившись на два загони, попереду знову була наша трійця і неповний десяток Тозгальда, а з флангів прикривали люди Тарса. Сворги змусили нас зробити гак і тепер ми поспішали, аби встигнути відшукати болото  народження до того, як день змінить ніч.

Біг дає можливість відмінно прочистити мізки, не відволікаючись на тривожні думки. Мене зацікавили два члени нашого загону. Здається, вони справжні друзі, хоча й мають дуже різні характери. Варлакс — сильний і суворий воїн, який не терпить людської слабкості загалом та конкретно — її наявності у мене.

Дангор же, навпаки, компанійський добряк, який намагається в людях бачити тільки хороше. Навіть мій тодішній косяк із Левордом викликав, з його боку, реакцію подібну до реакції на дитину, що нашкодила, але при цьому всіх розвеселила. А після битви ще й назвався моїм боржником за те, що в критичну хвилину, я зумів перетворити свою навичку і врятувати Луару.

Потім мої думки зачепилися за зміни, котрі відбулися з навичкою «прокол буття». За словами Алії, у часи появи перших шукачів, подібні метаморфози відбувалися досить часто. Але за останні п’ять сотень років жителям дев’яти світів відомо, лише про кілька випадків, й один із них, як раз стосується Леворда. Саме завдяки успішному перетворенню однієї з його навичок, ми досі живі.

Як виявилося, на подібні дива були здатні, лише ті, хто зумів обійти правила, встановлені Великою Зміною. А саме це я і зробив на ристалищі, убивши панцирника, проте ні Алія, ні Ведмідь не придали цьому значення, не повіривши, що зелений новачок, може бути вшанований такою високою нагородою.

Звісно, куди мені до їхнього кумира, великого й неперевершеного Леворда, батька нації — за версією всіх  членів нашого загону, але це в мені зараз говорять особисті рахунки до альбіноса, на додачу ще й відволікають від двох дуже важливих закономірностей.

По-перше — не варто очікувати перетворення зміненої навички на вундервафлю. Як не тужся, але звичайну вогняну кулю не можна перетворити на метеорит, здатний знищити ціле місто.

А по-друге — великий закон «баш на баш», дія якого, змусила мене одразу зачохлити губу. Не можна за один обхід правил отримати дар, що дозволяє постійно змінювати свої навички. Один обхід — одна зміна і я її вже використав, про що анітрохи не шкодую.

Перетворене вміння дійсно виявилося дуже корисним, у чому я переконався на першому ж короткому привалі, перейшовши в режим споглядання:

Отримано змінену навичку «Масовий прокол буття», рівень 3.

Нападай там, де противник не чекає, уникай місць, де ворог підготував засідку. Відтепер простір став твоїм другом і готовий ділитися своєю силою. Доступне миттєве переміщення на дистанцію не більше 900 кроків.

«Один у полі — не воїн», так говорить старовинна приказка. Доступна можливість переміщення із собою загону чисельністю, що не перевищує двох десятків людей. Для успішного переміщення, люди повинні перебувати на відстані не більше 10 кроків. Обмеження за кількістю використання не більше 3-х разів на добу.

Що ж, десь додалося, десь зменшилося. Загалом, можливість перенесення на велику відстань усього нашого загону, на мій погляд, є більш перспективною навичкою, особливо, якщо згадати той злощасний прорив своргів на стіні.

Щоправда, я так і не зрозумів, чи можна здійснити всі три переміщення поспіль, чи є якийсь інтервал, але із цим будемо розбиратися пізніше.

Дві години невпинного маршу й туман під ногами перестав бути непроглядним. Схоже, болото, яке ми шукали, було зовсім близько. Ще кілька хвилин і ліс став рідшати, а дерева покриватися слизом.

Немов нізвідки перед нами виник Тозгальд і, перекинувшись з Алією кількома словами, знову розчинився в кущах.

— Привал, — дала команду Алія.

— Далі рухатися не можна, через три тисячі кроків буде шаргський табір. Свинорилих, попри втрати, усе ще доволі багато, а головне, серед них помічено гнорла зі свитою. Тож очікуємо підходу основного загону. Гадаю, зараз Фелмор із Левордом якраз обговорюють деталі майбутньої атаки. Дуже погано, що ліс став рідкий, адже ми не зможемо підібратися до їхнього табору непоміченими. Хоча, судячи з відсутності сигналів від «тих, що крадуться», ні про яке патрулювання шаргами підходів до болота й мови бути не може, а це трохи насторожує. Втім, цілком можливо, що гнорл уже поховав нас. Якби не було тієї западини й Рааля, завдяки якому сворги підставилися під мій удар, то, у кращому випадку, ми з боєм повернулися назад у долину, а в гіршому — залишилися тут назавжди. От тільки гнорли схиблені на своїй безпеці. І що ми в підсумку бачимо? Немає жодного патруля, — дівчина замовкла, мабуть, обмірковуючи озвучену думки, а я вирішив скористатися паузою.