Розділ 25 Тривоги та очікування

Підніматися вгору було ще страшніше, ніж спускатися. Протилежний схил виявився значно крутішим, до того ж був рясно усіяний хитким камінням, глибокими тріщинами та сколами. Увесь підйом я уявляв собі, як в один злощасний момент земля не витримає нашої ваги та почне сунутися, ховаючи під собою тіла невдалих підкорювачів. Але, нарешті, ми досягли вершини і я зміг із полегшенням видихнути, якби ще не цей всюдисущий туман. Я вже починаю потихеньку його ненавидіти, цікаво, як Алія збирається креслити свої візерунки, адже під ним нічого не видно?

Краще б я про це не думав, оскільки одразу ж дівчина відправила мене в сторону густих чагарників ламати гілки й робити з них півметрові кілочки. Туди ж вирушив і Ведмідь, приданий у допомогу на правах таємного залицяльника. Хоча щодо таємного я б посперечався, напевно, тільки одному Ведмедю все ще здається, що ніхто не здогадується про його почуття. Якщо я, за неповний тиждень, проведений у цьому світі, усе зрозумів, то що казати про інших. Зізнався б їй, а то поводиться, немов прищавий школяр.

Хоча магеса — ще та прошена Галя. Дівчата з нашого району пачками б вішалися на такого хлопця, як Ведмідь і готові були на все, аби тільки привернути його увагу, а вона поводиться, наче їй зовсім байдуже. Ходи зрозумій, що їм дівчатам потрібно?

Настругавши зо два десятки кілочків, ми повернулися до маґеси, яка одразу почала їх встромляти в землю, роблячи щось на зразок контурів майбутнього малюнка. Потім дівчина витягла з-під кольчуги невелику, але щільно набиту торбинку і, запустивши в неї руку, набрала жменю чорного порошку та почала сипати його на землю, з’єднуючи прутики лініями.

Коли Алія закінчила, торбинка була майже порожня. От тільки дівчина порахувала, що цього недостатньо й вивернула її назовні, висипаючи в підставлену долоню залишки порошку та додатково розсипала в місцях, де, як їй здавалося, лінія могла вийти надмірно тонкою. Потім дістала вибиті з Нодіуса сині кристали, стиснула їх, трішки почекала, напруживши руки, і розкрила долоні. У руці замість кристалів лежав чорний порошок, який дівчина також пустила на завершення руни. 

Кілочки виймати не стали, вони були потрібні для того, аби маґесса, не руйнуючи контурів малюнка, змогла встати в центр руни.

Воїни Фелмора також не сиділи без діла, магія магією, а стандартні військові хитрощі ніхто не скасовував. Під проводом Тозгальда аймаларці забралися подалі в ліс, аби не заважати Алії, і почали валити дерева. Стовбури зчищали від гілок, рубали на частини й потім тягли до урвища, де складували на самому краю. До них приєдналися Дангор і Варлакс.

Допомога нашого Чінгісхана виявилася неоціненною. Під натиском його потужних молото-сокир стовбури дерев, в один удар, валились на землю.

Закінчивши з рунами, вирішив викроїти хвилинку аби поговорити з Луарою. Я хотів переконатися, що з дівчиною, справді, все гаразд. Ні, фізично вона була абсолютно здоровою, а от морально? Особисто мене, напруженість сьогоднішнього дня виснажила вщент.

Недавні пригоди в підземеллі й на ристалищі тепер виглядали дитячими забавками, адже якими б кривавими та жорстокими  не були ті поєдинки, то була драма одного «героя», а сьогодні, я став свідком смерті багатьох щирих та відважних людей.

Якби я був сильнішим! Ні, не так — якби наш загін був сильнішим — ці люди б залишилися живі. У нас є другий шанс, а от у хлопців Фелмора — ні. Тепер я починаю розуміти маніакальне бажання Алії та інших лізти в найнебезпечніші місця і ризикувати собою, прикриваючи жителів долини.

Ось тільки на чому ґрунтується цей порив — на щирій любові до свого ближнього, чи боязні прожити решту життя під постійним гнітом почуття  провини «міг, але не зробив»?

Що, якби охоплений полум'ям воїн, насправді, виявився не безвісним для мене аймоларцем, а Луарою? Дівчиною, яка зуміла зачепити в моїй душі невідомі струни та всього за кілька днів стати найдорожчою людиною.

Чи наважився б  їй допомогти? На що, насправді, пішов заради неї і як би жив далі, не зумій її врятувати? 

Але найстрашніше в цьому питанні те, що я не можу дати собі правдивої відповіді, адже в мене є моє хвалене безсмертя. А якби його не було ? Чи вистачило б мужності, дивлячись своргам у вічі продовжувати тягнути майже бездиханне тіло дівчини, чи кинув її напризволяще, скориставшись рятівною відмовкою, почутою від Ведмедя, — рятуй себе, їй уже не допомогти?

З кожним ударом серця мої думки ставали дедалі похмурішими. За відчуттями, мій стан перебував у межах, десь між вичавленим лимоном та молодим хірургом, який припустився фатальної для пацієнта помилки й щойно це усвідомив. Адреналін поступово виходив із крові й хотілося вити від пережитого божевілля.

Муки совісті вже почала притупляти апатія, коли, нарешті, я побачив Луару. Дівчина самотньо стояла біля розлогого дерева на краю обриву й напружено вдивлялася в бік лісу.

І куди тільки поділися всі ті проблеми та переживання? На душі  було так, наче посеред сірої та похмурої сльоти, притаманної пізній осені, коли за вікном уже опало жовте листя і все, що ти бачиш — одна суцільна багнюка та голі дерева, на твоїх очах зацвіли яблуні й гілки вкрилися зеленим листям, нагадуючі всім, що прийдешня зима це не кінець життя, а лише коротка пауза перед початком чогось нового.

Після таких ось внутрішніх змін від моєї нудьги не залишилося й сліду. Проте були в цьому і свої мінуси. У мене ніяк не виходило натягнути маску суворого і впевненого в собі чоловіка, грози бандитського світу дев’яностих, опори і великодушного захисника всіх знедолених, великого підкорювача нових світів і просто доблесного воїна.

Зараз до Луари підходив усміхнений придурок, який ще зовсім недавно мав нахабство дорікати в схожому ідіотизмі Ведмедю. Сам я чим кращий? Стою ось перед дівчиною, дивлюся на неї і посміхаюся, а вона вже хвилину, як зі мною про щось говорить, а я тільки киваю головою, наче бовдур.

— Фелмор, переживати, наші, довго, ні, страх, — насилу розумію слова, що вимовляє Луара.