Розділ 21 Тактика лісових битв

Коли ми підійшли до основного загону, що вишикувався півмісяцем, воїни в перших рядах, миттєво розступилися, пропускаючи мене з Алією вглиб строю. Ще на підході я відчув прилив сил та енергії, а мої рухи стали більш швидкими та вивіреними, завдяки позитивним ефектам від аур людей Дарета.

Пройшовши крізь невеличкий прохід між шеренгами воїнів, ми опинилися на невеликому вільному п’ятачку в центрі строю. Тут на нас уже чекав насуплений Фелмор, який давав останні вказівки десятникам.

Як би цьому суворому воїну, який пройшов через сотні битв, не хотілося зараз встати в перші ряди своїх бійців і особисто зустріти навалу шаргів, він чудово розумів, що основне завдання командира — керувати боєм, а для цього треба стояти позаду, за спинами своїх людей.

Взагалі, за століття тотальної війни в аймаларців геть атрофувалися будь-які романтичні уявлення про обов’язок і честь, котрі зобов’язують битися до останнього подиху або йти в самогубну атаку, намагаючись визволити побратимів з оточення. Головною доблестю для аймаларського воїна було вижити, вижити за всяку ціну, аби в наступному бою чисельна перевага шаргів не була такою значною.

І про це якнайкраще свідчила історія, нещодавно розказана Ведмедем. Одного разу загін «тих, що крадуться», повертаючись із завдання в долину, побачив, як там господарюють шарги. Напад стався рано-вранці, свинорилі змели заслін на стіні, відчинили браму й увірвалися в селище. З диким вереском вони гасали поміж хат, ламали двері, вікна та розбирали наспіх сколочені барикади, вбиваючи всіх, хто там перебував. Кілька домівок уже були охоплені вогнем, полум’я почало перекидатись на інші.

Місцеві жителі відчайдушно боронились. Звідусіль, з вікон і дахів будинків на голови шаргів падали цеглини та каміння поспіхом розбираних печей, а також летіли стріли та списи. У долинах передгір’я, навіть у миролюбного гончаря або добряка тесляра, вдома був значний арсенал зброї, заготовлений на такий випадок. Проте було зрозуміло, що бій уже програно. Свинорилі щільним кільцем обступили селище, а через ворота вривалися все нові й нові шарги.

Командир загону та ще троє бійців-ветеранів встигли завести сім'ї, і їм належало зробити важкий вибір: спуститися вниз і померти разом із рідними або вижити, і продовжити битися, не шкодуючи ні себе, ні ворогів. Усе заради того, аби інших аймаларців не спіткала сумна доля їхніх рідних.

Зі щемким болем у серці та гарячковими думками, супроводжуваними диким воланням відчаю, котрий не вщухав ані на мить, змучений совістю і непомірним тягарем провини, командир віддав наказ іти звідси. І лише один ветеран не підкорився. Клянучи побратимів, на чому світ стоїть, обзиваючи боягузами та зрадниками, збожеволілий від горя герой, кинувся назустріч своїй смерті.

Побратими нічого не відповіли. Продовжуючи мовчазно дивитися йому в слід, щиро бажаючи, лише одного, приєднатися до цієї божевільної атаки.

Через кілька хвилин, не змовляючись, вони розвернулися і покинули приречену долину. Троє з них більше не мали права на щастя. Тепер вони поповнять лави «безмовних» — негласного загону вигнанців, сенс життя яких — це безперервні битви, тренування і постійне зростання в рангах, аби сіяти смерть та жах у лавах шаргів.

— Скільки їх? — навіть не давши перевести подих, Фелмор одразу поставив найважливіше для нього запитання.

— Нас оточило не менше п’яти сотень, але їх кількість постійно зростала — відповіла Алія. Я ж для себе зробив висновок, що дещо із загальної мови вже починаю розбирати.

— Сворги?

— Трьох убили, впевнена є інші, чула їх вереск.

— Що з Ведмедем? Загинув?

— Так, мій друже, — відповів за Алію Леворд, — щонайменше дві години й тільки потім я зможу його призвати. Добре, хоча б двоє змогли повернутися, інакше повністю відновити загін вийшло б не раніше завтрашнього ранку.

Вереск шаргів, що роздався вдалині, почав швидко наростати, закінчуючи нашу розмову.

Я обернувся і, з подивом для себе, відзначив наявність безлічі натягнутих поміж дерев мотузок, що тягнулися на кілька сотень кроків у напрямку, звідки ми прибігли.

При цьому натягнуті вони були з невеликим нахилом, так що побажай хтось, знявши пояс і перекинувши його через мотузку, проїхатися по ній, то він досить швидко опиниться в тилу нашого війська.

На самому кінці такої імпровізованої канатної дороги, взявши луки напоготові, очікували початку бою щонайменше три десятки аймаларців, ще стільки ж розмістилося серед крон дерев у нас над головами. А під ними, зімкнувши щити, стояла решта бійців долини.

Хвилина напруженого очікування і вдалині, між деревами, промайнули перші шарги, у них одразу полетіли стріли передового заслону. Шарги падали один за одним, їх жалюгідні потуги прикритися невеликими дерев’яними щитами, нічого змінити не могли. Лучники Фелмора з легкістю вицілювали незахищені місця.

Але ось потік тварюк значно збільшився і серед них з’явилися метальники дротиків. Лучники одразу змушені були переключитися на них, не дозволяючи обстрілювати себе. Це дало шаргам, озброєними сокирами, обступити дерева й почати їх підрубувати, змушуючи аймаларців відступити.

Тактика була відпрацьована давно, половина загону, діставши спеціальні ремінці, накинула їх на мотузки й ковзнула по нім на сусідні дерева, друга половина залишилася прикривати відхід, надалі вицілюючи метальників дротиків. Потім, під прикриттям лучників, що вже відступили, залишки воїнів покинули дерева, які вже почали піддаватися натиску сокир, і, опинившись у безпеці, лучники разом відновили обстріл. А шарги, несамовито виючи від люті, кинулися слідом за ними й знову почали рубати дерева.

Воїни могли повторити такий трюк тричі, поки не досягнули б позицій основного загону. На жаль, не дивлячись на обстріл, концентрація шаргів із кожним ударом серця, тільки збільшувалася. І, як результат, одна частина свинорилих накинулася на дерева, де зараз перебували лучники, а інша, минаючи їх та не звертаючи уваги на стріли, почала рубати наступні. Може, не такі вже вони й тупі?