Розділ 18 Підготовка

Зі ступору вийшов під стінами кремезної кам’яної будівлі з великими вікнами та розкритими навстіж металевими віконницями без скла. Крізь них можна було побачити як у середині палає яскраво-червоне світло й чується невпинний стукіт металу об метал. А коли ми пройшли повз одне з таких вікон, мене ще й обдало жаром. Уявляю, як спекотно людям, які перебувають у будівлі.

На цей раз моя голова гуділа ще більше, ніж тоді в підземеллі. Здавалося, вона ось-ось розколеться, немов затиснутий у лещата кавун.

Ми пройшли до сусіднього будинку, де за масивними дерев’яними дверима було чутно метушню, супроводжувану дзвоном і гуркотом металу, який падав на підлогу. Іноді, ці звуки ставали, особливо гучними й підкріплювалися лютою лайкою.

Як не соромно визнавати, але мови місцевих я все ще не знаю, а от у їх лайці, чудово розуміюсь. Чомусь, подібне, запам’ятовується вкрай легко.

Гуркіт за дверима ніяк не вщухав, але я більше не звертав на нього увагу, згадуючи своє протистояння з альбіносом.

Минулого разу Леворду достатньо було однієї фрази, аби змусити мене забути про все і, наче дресований песик, кинутися виконувати його команду. Тепер йому довелося докласти куди більше зусиль, нав’язуючи мені свою волю. І я пам’ятаю здивований вираз на його обличчі.

Це я такий крутий та унікальний, чи тут замішані мої почуття до Луари? А може, причина у відмінності мислення? Усе ж я представник прогресивного двадцять першого століття, де мені, починаючи з дитинства, твердять з усіх «брехунців» які ми зараз обізнані, волелюбні та свідомі.

Хоча більш вірогідно, що справа в банальній віслючій впертості. Я навіть злегка посміхнувся цій думці й одразу отримав легкий стусан у плече, супроводжуваний басовитим:

— Годі придурюватися, я десять хвилин тому по твоїм очам та ідіотському виразу обличчя визначив, що ти прийшов до тями.

Легким, удар був тільки за мірками Ведмедя, мені ж, аби зберегти рівновагу та не впасти, довелося зробити кілька кроків убік. А потім хвилин п’ять стійко переносити біль від ниючого плечового суглоба. На мить, навіть промайнула думка використати кулю базиліксу, але замість цього ставлю цілком логічне запитання:

— Ну й що ми тут робимо?

— Нарешті, оклигав, — докірливим та недоброзичливим тоном промовила Алія. — Знаєш, Тан, ти в цьому світі новачок, нічого не знаєш і не розумієш, але чомусь упевнений, що краще за інших здатний зварити юшку. Фелмор із дитинства дбає про Луару, тож кому, як не йому по-справжньому турбуватися за її життя. І якщо в нього не виникло запитань щодо безпеки племінниці, то вже точно не тобі оскаржувати таке рішення.

Ти що, взагалі, про себе думаєш?! Хто ти без Леворда, без нас? Хочеш, щоб він тебе відпустив? З легкістю.

Уже завтра, він може розірвати з тобою зв’язок і вали на всі чотири сторони. От тільки згадай церемонію прощання, усі ці люди померли назавжди й ніколи не повернуться до життя. І тебе, дурня, вбили, але, на відміну від них, ти знову живий і здоровий, а воїни долини пішли назавжди.

Стоїш і тішиш себе думкою про те, який же ти унікальний. А як же, єдиний, хто наважується кидати виклик Леворду і, навіть, майже зумів відбити ментальний натиск.

Розчарую, до тебе вже був один такий розумник, Сатором звали. Леворд розірвав із ним зв’язок і дозволив стати справжнім шукачем.

Треба пояснювати, чому я сказала звали, чи сам здогадаєшся, раз ти такий у нас розумний?

Хоча, чесно кажучи, на відкрите протистояння Сатор зважився, лише за рік, після того, як Леворд призвав його. Він був першим із нас і щоб змусити Леворда використати руни для свого підпорядкування, провів із ним не менше двадцяти ментальних сутичок. Але, як бачиш, усе чого він домігся своєю непокірністю, це смерть в одному із підземель. Не плекай ілюзій навіяних ристалищем. Що вищий твій ранг, то небезпечніших монгрів доводиться вбивати для подальшого розвитку.

Я знову, тобі повторюю, Леворд набагато кращий, ніж ти про нього думаєш, почни вже довіряти нам, адже ми сім’я і добре все бачимо. У завтрашньому поході твій берсерк, нам може стати в пригоді, з його допомогою ми виграємо час, необхідний Фєлмору, аби встигнути сформувати бойовий стрій та сховати в середині Луару.

І знову холодний душ на мою самооцінку, виявляється, будь-хто з нас може стати вільним, потрібно тільки продемонструвати Леворду серйозність своїх намірів. Але навіщо такі складнощі, чому одразу все не розповісти й не дозволити йти своїм шляхом?

Та все тому, Антоне, хоча правильніше тепер себе називати Тан, що я б одразу покинув загін і невдовзі закінчив своє життя, як Сатор. Він втратив обережність і став безтурботним, звикнувши до того, що завжди є другий шанс, а що до мене… Права Алія, моє б життя закінчилося ще вчора.

— Добре, — підіймаю руки в жесті примирення. — Визнаю, що знову був не правий і обіцяю більше не сваволити.

— А також почну більше довіряти Леворду та всім Вам, — тоном, що не терпить заперечень, продовжила за мене говорити Алія.

— Угу, — неохоче погоджуюся я.

— Ось і чудово, — посміхнулася магеса, а здоровань по-свійськи поплескав мене по плечу, через що біль, що починав стихати, повернувся з новою силою.

— Ведмідь, а можна так більше не робити, а то Алія знову буде мене сварити за розтрату куль базиліксу, — кидаю камінь у город здорованя. На що той, відвернувшись, починає голосити, мовляв, які всі тут стали ніжні.

У цей момент двері відчинилися і на порозі з’явився здоровенний чолов’яга, який розмірами, мабуть, міг би посперечатися з Ведмедем, ось тільки, якщо тіло нашого друга було мрією будь-якого культуриста, то персонаж, який з’явився у дверях, скоріше нагадував сільського телепня. Типовий Альоша Попович із мультфільму, який нещодавно вийшов на екрани кінотеатрів. Принаймні посмішка була один в один. У руках він тримав величезний короб, з наваленою в нього металевою збруєю. Спустившись і поставивши короб перед нами, він, чухаючи потилицю, низьким голосом, і злегка розтягуючи слова, промовив: