Розділ 17 Протистояння

Закінчивши описувати події, що сталися із загоном «тих, що крадуться», Фелмор замовк, даючи всім, хто перебуває в залі, обдумати почуте і трохи виплеснути емоції, а потім знову звернувся до присутніх:

— Моя розповідь вийшла такою детальною, оскільки я вважаю, що хлопці заслужили, аби про них було складено «Пісню слави». Луара, ти допоможеш нам, хоч трохи віддати борг полеглим.

— Звичайно, дядьку, — злегка схвильовано промовила дівчина, — це найменше, що я можу зробити на згадку про доблесних воїнів.

— Спасибі, люба, — Фелмор із вдячністю кивнув.

— Мирні часи закінчилися. З кожним днем шаргів ставатиме дедалі більше. Незабаром вони повністю заполонять цю частину Туманного лісу й ми вже не зможемо вийти за ворота фортеці. Нам залишиться тільки одне — відбивати атаки свинорилих, щодня втрачаючи побратимів у цих нескінчених битвах.

Знову почувся лютий гнів присутніх, котрий майже одразу вщух, заглушений гучним голосом Фелмора.

— Але я хочу запропонувати вам інший шлях! Шлях сили, слави та смерті! Завтра ми вийдемо за стіни нашої фортеці та вирушимо в ліс, знайдемо лігво цих тварюк і вб’ємо всіх, хто там перебуває! Потім зробимо все, аби дізнатися якомога більше про те, як з’явилося болото, що породжує шаргів, а під кінець знищимо його!

Так, це не буде легкою прогулянкою. Багато хто з нас загине, можливо, не повернеться ніхто, але я ухвалив рішення, якщо є, хоч найменший шанс знищити розсадник цих тварюк, потрібно діяти. Ви зі мною, вірні захисники Аймалара!!!

На мить у залі застигла німа тиша, аби майже одразу вибухнути десятком горлянок, які хором скандували ім’я свого командира.

Фелмору знову довелося чекати, доки знизиться загострення пристрастей і люди, що перебувають у залі, будуть здатні сприймати інформацію.

— Сьогодні ввечері я озвучу це на зборах у селищі, впевнений, багато хто захоче до нас приєднатися, але візьму не всіх. Хтось має залишитися і захищати долину, на випадок появи інших банд.

— Луара, я знаю, що ніхто, окрім Великого намісника і його другого радника магістра Тондаріуса, не вправі тобі наказувати, тому, у пам’ять про твого батька, з яким ми воювали пліч-о-пліч, прошу вирушити з нами. Твоя допомога в цьому поході буде неоціненною.

Луара зніяковіла від такого урочистого звернення, але відповіла без вагань:

— Хіба я можу залишитися осторонь, коли жителям Північної долини загрожує небезпека, і хоча я перебралася до столиці, проте це не означає, що долина перестала бути для мене рідною домівкою. Гадаю, якби тут був магістр Тондаріус, він обов’язково підтримав твоє прохання, дядьку.

— Радий це чути, — промовив Фелмор. І, повернувшись до альбіноса, тихо промовив:

— Друже, Леворд, довіряю охорону Луари тобі та твоїм людям. Прошу від себе особисто, які б труднощі в майбутньому на нас не чекали, збережи її, чарівники дуже важливі для нашого народу, а крихітка Луара для мене.

Отримавши від альбіноса згоду Фелмор продовжив:

— Леворд зі своїм загоном погодився нам допомогти, вони візьмуть на себе охорону Луари та роль передового дозору. Висуваємося завтра з першими променями сонця, а зараз повертайтеся до своїх людей і займіться підготовкою до походу. Виділіть із кожного десятка по одному молодому бійцю, який нестиме додатковий запас стріл і відправте його до майстра Дремора. Пізніше я розпоряджуся, аби він видав стріли, інкрустовані червоним камінням, із розрахунку по три на кожного лучника.

— Вілакс, — звернувся Фелмор до невисокого, широкоплечого воїна з густим волоссям та легкою сивиною. — Підготуй до походу п’ять толганів і навантаж їх запасною амуніцією. Тільки не бери все підряд, а лише найосновніше: мечі, сокири й запас руків’їв до них, кіраси, наплічники, щити й шоломи, а також запасні кріплення. І признач людину, яка в поході стежитиме за всім цим добром і видаватиме за потреби.

— Решта самі знають, що робити, я більше нікого не затримую, виступаємо завтра на світанку.

— Луара, — звернувся до дівчини альбінос, коли ми залишились самі, — тобі відомо, що мовиться у ваших книгах про північ після настання Великої Зміни?

Дівчина задумалася, причому настільки, що на її лобі з’явилися глибокі зморшки, а потім чітко й без затримки, немов відмінниця на уроці історії, почала переказ:

— Про північ і раніше було відомо не так уже й багато. Наш народ ніколи не був настільки багатолюдним, як народи інших світів, тому до краю холодів вирушали тільки ізгої та злочинці, котрі переховувались від правосуддя. Іноді їхні селища відвідували мандрівники, що люблять подорожі, та барди, охочі поповнити свій запас історій.

У перші роки, після Великої Зміни та появи в нашому світі шаргів, існувала думка, що шарги бояться холоду і від них можна сховатися на півночі. Але в підсумку це виявилося зовсім не так. Шарги зуміли розшукати поселення втікачів і вирізати їх.

На півночі дуже холодно, через що в скельних долинах не можна вирощувати їжу, чи випасати худобу й щоб не померти з голоду, жителям доводиться багато полювати, бігаючи по широких просторах, а в коротке літо щодня виходити в море на ловлю риби. У таких умовах безглуздо будувати потужну фортецю серед скель і ховатися за її стінами. Тож вони стали легкою здобиччю для банд свинорилих.

Хоча ті, хто зміг пережити навалу шаргів і дістатися сюди, стверджували, що шаргів там значно менше.

Про сьогоднішній стан півночі нам узагалі нічого не відомо, там немає наших поселень, утім, їх не залишилося ніде, крім гір Порятунку.

— Спасибі, Луара, — відповів Альбінос, — мої хлопці також стверджують, що буквально на другий день їхньої мандрівки на північ, кількість шаргських патрулів зменшилася практично вдвічі й вони ніде не виявили слідів великих банд. Мабуть, до останнього часу, передгір’я та пролісок Північної долини й були кордонами масового скупчення шаргів. Звісно, не рахуючи перших десятиліть після Великої Зміни, коли свинорилі всюди активно полювали за вашим народом.