Розділ 16 «Ті, що крадуться» десятника Ворланда

Прокинувся від того, що хтось обережно смикав мене за плече, розплющивши очі, побачив над собою сонне обличчя Луари й Алію, яка йшла до нас.

— Привіт Луара, сподіваюся, наш телепень не дозволив собі нічого зайвого. «Ті, що крадуться», принесли важливу інформацію. Зараз твій дядько влаштовує збори й дуже хотів, аби ти була присутня на них. А тебе, Тан, хоче бачити Леворд, тож я за вами двома.

Швидко вставши й умившись в озері, ми попрямували в бік донжона. Вежа була побудована зі скріплених спеціальним розчином каменів, доволі масивних, тож у її міцності сумніватись не доводилось. На першому і другому поверсі вежі знаходилися приміщення варти, де сиділа вільна від чергування зміна, а також передовий заслін, на третьому розмістився кабінет Фелмора і, за сумісництвом, штаб гарнізону Північної долини.

Усі учасники зборів були вже на місці й, мабуть, очікували тільки на нас. Кімната мала безліч невеликих вікон-бійниць, через які у звичайний день вільно проникали сонячні промені, але сьогодні тут зібралося занадто багато народу.

У штабі перебувало щонайменше тридцять осіб, які загороджували світло своїми могутніми спинами. Тому одразу, як ми увійшли, Леворд попросив Алію створити кілька яскравих дисків і повісити їх над головами.

У кімнаті враз стало світліше і я побачив, що тут зібралися не тільки сотники, яких можна було розрізнити за характерними одноручними мечами на поясі, а й командири десятків, яких виділяв металевий браслет на зап’ясті, з вигравіюваною на ньому пащею грохса.

Ця тварина зовні дуже схожа на снігового барса й також мешкала в горах. Ось тільки, на відміну від свого земного побратима, грохс вів зграйний спосіб життя, де ватажок це головний мисливець, захисник і дороговказ зграї, чия воля є непорушним законом для решти її членів. Саме тому десятники горян і носять такі знаки, як нагадування про те, ким вони мають бути для воїнів свого загону.

Почекавши, поки диски рівномірно розподіляться по всьому приміщенню, Фелмор вирішив почати наші збори. А мені знову довелося шкодувати про мовний бар’єр. Деякі слова я вже встиг запам’ятати й навіть навчився говорити односкладовими фразами, на зразок «добрий день», «спасибі» й так далі, але до того, аби нормально розуміти місцевих і вести з ними діалог ще було дуже далеко. Тож більшу частину зборів я просто стояв бовваном і вдавав, що уважно слухаю, намагаючись за інтонацією того, хто говорив, і реакцією слухачів зрозуміти, що за звістки стали причиною ранкового переполоху.

А послухати Фелмора варто було

ххх

— Друзі! Усі ви знаєте, що наша долина довгий час залишалася досить тихим місцем, і під її стіни жодного разу не приходила така кількість шаргів, та й у Туманному лісі, на день шляху, траплялися, лише невеликі загони й патрулі.

Основна причина того, що великі банди шаргів раніше не чіпали нас, це віддаленість поселення і накладена ілюзія, занадто незначні ми були в їхніх очах. Але після вчорашньої битви, вороги дізналися правду, а це означає, що вони обов’язково повернуться і приведуть із собою ще більшу кількість нелюдів.

Деякі з вас звинувачують у тому, що трапилося, залишки «тих, що крадуться» десятника Ворланда, які замість того, аби битися до кінця та із честю померти в бою, або ж відступити, але відвести шаргів якомога далі від поселення, проявили слабкість і вирішили рятувати свої життя за стінами фортеці, привівши за собою, банду свинорилих і, тим самим, розкрили так ретельно зберігаєму таємницю долини.

До того ж ще й на хлопців Леворда дивляться косо за те, що вони їм допомогли, замість того, аби добити боягузів.

Хочу сказати вам, вони все зробили правильно й навіть отримають від мене нагороду.

Почувся легкий несхвальний гул, але Фелмор, своїм пронизливим поглядом, швидко навів тишу:

— По-перше, «ті, що крадуться», у точності виконали наказ Ворланда, а по-друге — доставили інформацію, яка, впевнений, варта, як минулих, так і майбутніх жертв.

Наш народ багато століть веде із шаргами війну на знищення, але ми досі не знаємо, звідки вони з’явилися і чому, попри величезні втрати, що вони зазнають під стінами наших фортець, їхній натиск тільки зростає.

Тепер одну з таємниць розкрито.

Загін Ворланда, займався нічним патрулюванням приліска, коли перед самим світанком помітив появу гнорла, що йшов в оточенні невеликої свити.

Як пізніше я дізнався від Ведмедя, гнорлами місцеві прозвали істот, що здатні керувати одразу кількома бандами шаргів. Зовні ці створіння ні краплі не були схожі на своїх підопічних, нагадуючи двометрового восьминога, який із легкістю міг пересуватися по суші, використовуючи замість ніг щупальця.

Ці створіння за допомогою ментальної сили керували бандами шаргів, і саме під їхнім контролем розрізнені групи свинорилих перетворювалися на якусь подобу війська. Чим могутніший гнорл, тим більше банд під його керівництвом і нам дуже пощастило, що не він учора вів банду, а лише сворг.

— Ворланд ухвалив рішення простежити за ними, а якщо трапиться слушна нагода, напасти. Ви знаєте, що гнорли дуже обережні. Вони ніколи не лізуть на вістря атаки, перебуваючи за спинами ватажків банд і керуючи зграєю на безпечній відстані. Історія налічує не більше десяти випадків, коли нашим воїнам вдавалося прикінчити цих гадів, котрі завжди тікають першими, кидаючи напризволяще більшу частину своїх воїнів. Тож Ворланд не міг змарнувати такий шанс.

Його загін рухався на північ протягом щонайменше двох годин, і весь цей час гнорл не виходив з оточення своєї свити. Десятник уже було зневірився і збирався повертатися назад, коли помітив, як туман став настільки рідким, що можна було розгледіти траву під ногами. Це явище було вкрай нехарактерним для Туманного лісу, а тому він вирішив продовжити переслідування

Через деякий час лісова гущавина, теж почала рідшати, а наявні дерева зменшувалися в розмірах і все більше вкривалися зеленуватим слизом. Рухатися далі, ховаючись за ними, було не можна, і тому Ворланд наказав своєму загону залишатися на місці, а сам, використавши навичку «Поклик крові», перетворився на крихітного хорга і, намагаючись не видати себе, пішов за шаргами.