Розділ 15 Ода прощання

Загиблих було близько сорока осіб — тридцять воїнів Фелмора і дванадцятеро місцевих жителів. Більша частина полеглих якраз і були захисниками лівого краю стіни.

Схоже, спокійне життя в цих місцях закінчилося, тепер шарги знають про наявність добре захищеної фортеці, а отже, і великої кількості людей. Тож Фелмору час вирушати до Великої долини й просити допомоги для створення додаткових ліній оборони та збільшення складу гарнізону.

Ще чотири години злагодженої роботи й плато перед стіною було розчищено, тож ми вирушили до усипальниць.

Підійшли, практично, у самий момент закінчення церемонії прощання, коли майже всі ритуали вже були дотримані й залишався, лише один, найголовніший, через який її й затягнули хвилин на двадцять, чекаючи на прибуття всіх мешканців поселення, а також воїнів гарнізону. На стінах залишили, лише кілька дозорних.

Коли всі були в зборі, на короткий час повисла гнітюча тиша, а потім небо пронизав сонм сотень голосів, котрі співали в унісон Оду прощання.

Завдяки тому, що до загального хору долучилися Рааль і Ведмідь, я розумів, про що співається в пісні, і, зачарований магією чарівних голосів, навіть інколи намагався підспівувати, нещадно фальшивлячи.

Поступово грубі й басисті голоси почали замовкати, залишивши звучати, лише жіноче сопрано та чоловічий тенор, котрі повною мірою передавали ноти гіркоти й відчаю. Моїм очам постала сумна картина, здатна до болю стиснути серце.

Убита горем молода наречена, не витримавши, впала на груди воїна, загубленого шаргською сокирою, і почала несамовито битися і кричати; десь заголосили, захлинаючись у риданні діти, що почергово цілують лоб матері з надією на те, що вона прокинеться, а поруч стоїть її чоловік і крадькома витирає сльози:

— не вберіг, вчасно не побачив списа, не встиг прикрити собою,  смерть була миттєвою, навіть синя куля не змогла нічого зробити. Пробач мені, люба, пробачте мені, діти…

То один, то другий воїн, винувато дивлячись у заплющені очі побратима, пускали скупу чоловічу сльозу, стукали себе кулаком у груди й присягалися, що в кожній наступній битві боротимуться ще лютіше та запекліше, стоятимуть до кінця не тільки за себе, а й за друга, який лежить зараз перед ними.

Саме в момент такого загострення пристрастей і були підняті на ношах тіла загиблих воїнів, і під невпинний спів, повільним кроком внесені в темне лоно печери, де на їхні тіла чекав спочинок серед скель, а на душу — шлях стежкою в небо.

Коли тіло останнього полеглого воїна зникло в печері, тон пісні змінився, тепер у ній йшлося про надію, завтрашній день, красу світу, дари нового життя і обіцянку ніколи не забувати про померлих, навічно зберігаючи світлу пам’ять про них.

Після того, як усі ритуали було дотримано, наша процесія попрямувала в бік селища, де на подвір’ї Барлокської корчми горіли багаття та готувалося м’ясо. Цього разу не було безлічі окремих столів, усі вони виявилися зіставлені в один квадрат.

І знову Барлок узяв на себе обов’язок головного тамади. Він споро й без затримки розсаджував людей, вказуючи кожному своє місце.

Сьогодні чини були не в шані й поряд із Фелмором, по ліву руку, був посаджений простий воїн, а по праву — той самий батько зі своїми дітьми. Усіх, хто втратив рідних у сьогоднішній битві, Барлок намагався розподілити так, аби ніхто не залишився на одинці зі своїм горем.

Я подумав, що зараз знову почнеться щось схоже на наші земні поминки із сумними тостами і світлими словами пам’яті про померлих. Аж раптом, через стіл хвацько перестрибнуло кілька молодців, яким одразу ж передали інструменти й вони почали грати бадьору та енергійну мелодію. Зголоднілі, після такого важкого дня, люди накинулися на їжу, а потім, то тут, то там, почала зав’язуватися жива розмова.

Почувся сміх, я повернувся і з подивом побачив, що він належав нещодавно вбитому горем батьку. Ще пів години теревень і зі своїх місць стали підійматися чоловіки та жінки, запрошуючи один одного на танець, причому насамперед запрошували саме тих, хто втратив своїх близьких. Вони танцювали, їли, жартували, сміялися, раділи, але уважна людина одразу б помітила, з якими труднощами це їм вдається та, яких зусиль вони докладають, аби не заридати від горя та відчаю. І найголовніше — сьогодні тут був присутній наш вічно мовчазний Мірг, який поряд з усіма танцював, жартував, співав і веселився.

Добре, що я сидів поруч із Ведмедем і він мені розповів причину такої дикої, для стороннього спостерігача, поведінки місцевих.

Знову тут були замішані традиції та вірування аймаларців, які вважали, що не можна затьмарювати своїм горем дорогу для померлих, і що радіснішими та веселішими цієї ночі будуть ті, хто пам’ятає про них, то легшим стане їх шлях нагору.

Якоїсь миті я відчув, як на моє плече опустилася м’яка жіноча рука, і, обернувшись, побачив Луару, яка, посміхаючись, запросила мене на танець. Подумки обізвавши себе ідіотом, приймаю її запрошення. Сиджу собі, як дівка писана, і чекаю, коли мене запросять, замість того, аби самому відшукати ту, що так запала в душу.

Набутий у таверні досвід, хоча й не зробив із мене справжнього танцюриста, але все ж дав змогу триматися досить упевнено й не робити грубих помилок. Через деякий час, ми непомітно для всіх зникли, знову відправившись на наше місце біля озера. Дівчина грала на флейті, а я, поклавши голову на її ноги, дивився на зорі й думав про те, чи може в нас із нею бути, хоч якесь майбутнє? Адже ми діти різних світів. Нас об’єднала музика й нічна романтика, але що далі?

Вона, шанована в суспільстві чарівниця, котра живе в столиці й перебуває на службі в самого Великого намісника, а хто я? Простий воїн.

Шкода, але все набагато гірше. Я лише ланцюгова собачка на прив’язі Леворда. І хоча повідець у мене умовний і доволі довгий, але це не має жодного значення, коли господар, може будь-якої миті потягнути за нього.

Досвід земної історії добре показує, що з таких союзів виходять гарні, але короткі й часто сумні історії.