Розділ 14 Знову живий

Біль є!  

І його я відчув одразу після знайомої фрази, виголошеної механічним голосом:

Шукач Леворд бажає вас призвати, час до закінчення призову десять, дев’ять,… три, два, один.

Я несамовито хрипів, неспроможний не те, що закричати, а хоча б простогнати. Тіло вигнулося дугою і його гарячково трясло, немов в агонії. Але найжахливіше в цьому було те, що розум мій залишався ясним, як ніколи, і я марно сподівався впасти в рятівне безпам’ятство.

На щастя, такий стан тривав недовго, хвилини дві-три не більше, але це для моїх друзів, а ось для мене тортури тягнулися довго, дуже довго.

Повільно встаю, злегка похитуючись, і бачу перед собою розгнівану Алію.

— Придурок, якщо я сказала відступаємо, значить, потрібно відступати. Вирішив пограти в героя, та ти ледве нас усіх не підставив.

Трохи розлючений таким привітанням і ще не повністю відійшовши від жорсткого пробудження, роздратовано відповідаю:

— Але ж не підставив, тим більше я нікого не просив мене зупиняти. Відступи ти відразу, і ви б встигли вчасно залізти на стіни, а мені не довелося б водити хороводи із шаргами.

— Треба ж, який благодійник знайшовся. А тобі не спало на думку, що ти був потрібен на стінах, якби не накладена ілюзія і відверта тупість їхнього главаря, то життя всіх мешканців долини, та що вже казати, і наші життя теж, могли сьогодні обірватися. Якщо загине Леворд, нікому буде призивати нас, його життя — це твоє життя, запам’ятай це.

Але тут на мій захист вирішив стати Рааль:

— Таки, Алія, ну що ти на нього насіла, захопився трохи, з ким не буває, зате потім усе зробив правильно. Особисто мені, дуже не хотілося звалитися вниз, бувши пронизаним шаргським дротиком у спину. Таки крута в тебе навичка, Тан. Воїни, які бачили все зі стіни, розповідали, як ти, весь порубаний і нашпигований списами, продовжував битися. Але зловживати цим не варто, чим важча твоя смерть, тим жорсткіше пробудження після призову. Причому, з кожним піднятим рангом, біль буде тільки посилюватися.

Так ось, що означає напис «чутливість до посмертного болю, збільшена на 12 %». І, як я зрозумів, з кожним новим рангом вона зростатиме на 2 відсотки. У масштабах одного рангу, начебто небагато, а от якщо підняти п’ять рангів — це вже відсотків десять, що досить серйозно.

Алія, не отримавши підтримки, усе ж вирішила залишити за собою останнє слово.

— Запам’ятай, Тан, у бою мої накази не обговорюються, ще раз проявиш свавілля — і я вб’ю тебе сама, а потім відправлятиму на переродження доти, доки мені це не набридне, і будь упевнений, набридне мені це, ой, як не скоро.

Завершивши одповідь, Алія мило так посміхнулася, прямо, як тоді, коли давала обіцянку підвісити за причинне місце на гілляці, якщо спіймає нас із Ведмедем за підгляданням, і граціозно спустилася по сходах зі стіни в низ, а там перейшла на біг, намагаючись наздогнати Леворда, який ішов в оточенні Фелмора та його воїнів.

Начебто все по ділу сказала, але палку трохи перегнула наприкінці. Шкода, що зачепити дівчину для мене табу, з дитинства виховали так. У нас, як було заведено на районі — за язик дівчини завжди відповідає пацан, а буде це хлопець, брат чи друг, уже не важливо. От і зараз сиджу та думаю, кому морду бити, Леворду, як командиру загону, чи Ведмедю, як закоханому дурневі. Гаразд, це вже все лірика, Алія повністю права — мій косяк, тож єдиний, хто, справді, заслуговує отримати в жбан, це я.

Нас залишилося троє: я, Ведмідь і Рааль. Ми стояли на краю кріпосної стіни, а перед нами розкинулося плато, на якому все ще було видно сліди нещодавньої бійки. Пам’ятається, коли все починалося, був ранок, а зараз диск сонця вже повільно котився за обрій. Внизу, під стінами копошилися аймаларці. Вони збирали на возики розкидані всюди туші вбитих свиномордих, потім везли їх до краю обриву і скидали вниз.

Убитих аймаларців я ніде не побачив, як після розповів Рааль, їхні тіла вже забрали й зараз везуть до печери на протилежному краю долини, що слугувала цвинтарем для померлих. Спочатку, у ній був тільки центральний прохід, але за час існування поселення, печера сильно розрослася й у ній з'явилися  бічні коридори, у стінах яких, вирубували ніші для поховання мертвих.

Скельна порода була дуже тверда, тому місцеві завжди вирубували кілька десятків невеликих усипальниць про запас, наприклад, як для сьогоднішнього випадку. Згідно з традиціями, церемонія прощання мала відбутися через годину після заходу сонця.

Жителі долини вірили, що сяйво двох місяців давало змогу душам померлих бачити стежку, яка веде в небо. Вдень її також було видно, але нестерпний жар сонця нещадно палив тих, хто йшов нею. Вважалося, що підійматися під сонячними променями — це доля негідників, які через завісу мороку виткану їх злими діяннями, не могли розгледіти стежку вночі. Тому чекали сходу сонця і йшли під його палючими променями, очищаючи себе в пекельному вогні.

Усі, хто працювали внизу, дуже поспішали, бажаючи покінчити з неприємною роботою до заходу сонця і встигнути на церемонію прощання. Мені ж із моїми друзями, доводилося перебувати в резерві, і в разі повторної появи шаргів, знову стати живим щитом для жителів долини.

На виході зі стежки чергував невеликий загін із десяти воїнів, озброєних потужними луками, і в разі небезпеки, ми мали його посилити. Точніше посилював Ведмідь, з його читерським за мірками середніх віків, бронюванням. У нашій битві із шаргами здоровань нагадував легендарний японський крейсер «Ямато», оточений зграєю «американських пташок».

Якби зараз був ранок або обід, наша варта виявилася б ні до чого, оскільки в цей час із вежі стежка чудово проглядалася на кілька кілометрів у далечінь. Але на заході дня, сонце світило спостерігачам в очі, сильно знижуючи дальність виявлення противника. Проте виставлений заслон мені здався більше пересторогою, оскільки, навіть зі стіни я бачив цілком далеко, що вже казати про вартових на вежах.