Розділ 13 Шарги

Ранковий сон перервало протяжне виття горна, який надривався в тривожному ревінні. Миттєво піднявшись, побачив, що стою на березі озера, а поряд згасле багаття. Виходить, я і не помітив, як мене зморив сон. Дівчини поруч уже не було, але я не засмутився, оскільки поряд лежали ковдра та тюк, що служив мені за імпровізовану подушку. Не пригадую, аби вчора, щось подібне було в Луари із собою. Скоріш за все, дівчині довелося за ними йти додому, а потім повертатися назад. На душі стало одразу тепліше, від проявленої турботи.

Озираюся, намагаючись зрозуміти, що відбувається, і помічаю, як із вікон найближчих будинків з насторогою визирає дрібнота, а дорослі, вдягаючи на ходу броню, швидким кроком рухаються в бік фортеці, на якій теж помітно метушню. Помічаю Алію та інших, що біжать туди. Не потрібно бути генієм, аби зрозуміти — на долину напали. Ще більше насторожувало те, що маґесса набула своєї примарної форми, а Ведмідь, як і решта, одягалися в обладунки.

У принципі, мені ніхто не казав, що я маю робити в такому разі, але, якщо мої нові друзі поспішають до стіни, значить і мені потрібно туди.

Пам’ятається здоровань говорив про те, що накладена на фортецю ілюзія мала зробити її малопривабливою в очах великих банд, але, судячи з метушні, яку я бачив, шаргів прийшло, справді, багато. А значить, це вже стосується кожного.

Тікати мені нікуди. Ні, виходи звісно є, повинні ж вони якось підтримувати зв’язок із рештою селищ, але про місцеперебування останніх я нічого не знаю, та й що мені робити одному в цьому світі? Мої знайомі, хоч і своєрідні люди, але кожен із родзинкою, тож нудьгувати з ними я точно не буду, а ще мені дуже кортить набити морду Леворду, і тому він обов'язково має жити.

Звивинами, то я розумію, що все зроблене ним, поки що йшло мені тільки на користь. Але для цього, спочатку, необхідно визнати, що я дурна людина, яка не знає самої себе й нічого не розуміє в цьому житті, а піти на таке, ой, як не просто.

Особливо, якщо вважаєш себе унікальною особистістю, що йде своїм особливим шляхом. Ну, а в усьому, що в тебе не виходить, винен світ, який живе в неправильній парадигмі, котру йому нав’язали міфічні ВОНИ й, звісно, доля-злодійка, куди без неї.

Та тільки арена ристалища і пройдене підземелля, з його нескінченною кількістю монгрів які бажали моєї смерті, дала змогу усвідомити, що спрага до бою в мене в крові, і я по-справжньому живу тільки тоді, коли б’юся, і не важливо, що в мене в руці: бита, автомат, кіготь, кулькова ручка, або навіть комп’ютерна мишка.

Так-так, комп’ютерна мишка. Тільки зараз, на шляху до кріпосної стіни, я почав розуміти, що рухало моїм сусідом по гуртожитку, який засиджувався до ночі, присвячуючи весь свій вільний час нескінченній рубці із цифровими монстрами та віртуальними аватарами, які належали таким самим, як він, людям, що лише перебувають по той бік мережевого кабелю.

У цей момент він був воїном, здатним отримати свою порцію адреналіну від виграної битви й хоча б на коротку мить, стати кимось більшим, ніж просто Вася з гуртожитку, що харчується дешевими сосисками й локшиною швидкого приготування.

У грі були не важливі гори м’язів і краса твого тіла. Тут прірва між бідним і багатим ставала не такою безмежною. Її завжди можна було подолати своєю завзятістю та працьовитістю. Зв’язки твого батька або сім’ї не могли вплинути на непорушні закони віртуального світу, і найголовніше, якщо все, з вище перерахованого, переставало працювати, завжди можна було почати заново, обравши інший ігровий всесвіт.

Тож я навіть був радий знову відчути смак битви, тим паче приправленої соусом благородства, як-не-як захист мирного населення від орд кровожерливих монстрів. Хоча, яке воно мирне, у будинках залишилися самі лише діти, а всі інші, поспіхом накидають на себе обладунки, хапають зброю і разом зі мною біжать до стіни.

Уже на підході подумки відзначаю, наскільки тихо й обережно поводяться воїни гарнізону, а також жителі селища, які прибули їм на допомогу. Воїни, одягнені в металеву броню, буквально навшпиньки піднімалися кам’яними сходами на стіну й одразу ховалися за зубами бійниць. Місцеві жителі, озброєні луками й арбалетами, пригнувшись, так щоб їх не було видно зі зворотного боку стіни, швидко пробиралися до входів у вежі й, піднявшись нагору, завмирали в мовчазному очікуванні.

Леворд з іншими членами загону стояв біля прочинених воріт і щось напівпошепки доводив Фелмору. Я ж став очевидцем, лише частини розмови:

— Не міг Рааль пропустити сліди великого загону шаргів, ти ж знаєш, якщо завдання не виконано або виконано частково, сувій не спрацює, а в разі надання неправдивої інформації, зарахують провал завдання і зниження рангу. Усього цього не сталося, а значить, банда прийшла або з півночі, або зі сходу.

Але Фелмор не бажав погоджуватися з Левордом і навіть закінчив свою промову претензією, що явно читалася в його інтонації. Як же це незручно, коли замість знайомих слів до твоїх вух доноситься суцільна абракадабра.

— Запевняю тебе, Фелмор, — відповів альбінос, — вони б саме так і вчинили. Ми довго тут гостюємо і твоя долина з її жителями встигла стати для нас другою домівкою.

Хотів би я знати, чим зараз невдоволений Фелмор, а для цього треба швидше вчити мову, інакше так і буду, немов глухонімий, жестами спілкуватись.

Підійшовши ближче до прочинених воріт, я побачив, що в наш бік біжать три воїни. Причому двоє використовують плащ, замість нош і тягнуть пораненого, у тілі якого засів короткий спис, а третій біжить позаду них, періодично пострілюючи з лука в найспритніших і найнахабніших свиномордих. За ними, наскільки вистачало зору, розкинулася велетенська зміюка, що складалася з нестримного потоку живих істот.

Шарги бігли, немов збожеволіле стадо биків, спрагле розтоптати невдалих туристів, які вирішили взяти участь у місцевому різновиді енсьєро.

Свинорилі були настільки божевільні у своєму бажанні наздогнати втікачів, що навіть не звертали увагу на вузькість стежки. То один, то другий шарг, через тисняву, зривався і з диким вереском летів униз. Якби свинорилі не заважали один одному, вони б уже давно нагнали свою здобич. Але, навіть попри такий безладний рух, було видно, що втікачі не встигнуть вчасно досягти рятівних воріт.