Розділ 8 Нове ім’я та стара розповідь

— Як тебе там у минулому житті кликали, тут нікому не цікаво, ти давай, кажи, що було написано на самому початку твого опису, у мене ось — Ведмідь, — сказав здоровань, гордо випнувши груди.

— Ратель, — нутром відчуваючи підступ, усе ж промовляю я.

— Ратель, — кілька разів із задумливим виглядом повторив хлопець.

— Схоже, знову труднощі з перекладом, — забурчав він, але невдовзі, його губи розпливлися в задоволеній усмішці.

— Виходить Воргул або як у тебе на батьківщині зветься схоже на нього звірятко Бааар-сук, сподіваюся, правильно вимовив, ну ось і познайомилися нарешті. Тут хлопець таке правило, який звір став твоїм провідником у цей світ, так тепер тебе і звуть.

Зрозуміло, знову його безглузді плоскі жарти, і бажаючи швидше закінчити цю тему, ставлю цілком резонне запитання:

— А що це за тварина така, Алія, і де вона водиться, не підкажеш?

Дівчина лукаво глянула на Ведмедя, а той, знітившись, знову забубонів собі під ніс, мовляв — знахабніли салаги, без року тиждень у цьому світі, а вже сперечаються зі старшими.

Проте частина правди в словах Ведмедя все ж була, про що дівчина одразу мені розповіла:

— Хлопче, ніхто з нас не використовує свої колишні імена. Це все залишилося в минулому. Кожен новий член загону починає життя заново й бере собі нове ім’я.

А цей ось розумник, попри те, що до нього вже призвали трьох і кожен із нас вибрав собі нормальні імена, вирішив завести безглузду традицію, назвавшись ім’ям істоти, за допомогою якої, був перенесений у цей світ. А тепер ось марно намагається знайти ще одного такого ж ідіота.

— І нічого вона не безглузда. Ведмідь — звучить гордо, — вдарив себе в груди, пробасив здоровань. І хотів було продовжити свою агітацію, коли його перебила Алія.

— Щось ми сильно відволіклися, залишмо розмови на потім, а то ці ящери скоро мають відродиться. Ходімо краще пройдемо хранителя першого залу.

Ми шмигнули в прохід, який вивів нас у довгасту печеру зі ще вищим склепінням. Уздовж стін печери на відстані трьох метрів одна від одної, стояли статуї ящерів, озброєних мечами та списами, а в кінці височів мармуровий постамент, уже знайомого мені з ристалища богомола, тільки більшого за нього вдвічі.

Алія наказала зупинитися перед статуями та почала інструктаж:

— Щойно ти порівняєшся з першою парою ящерів, треба трохи почекати, поки вони оживуть і атакують тебе. Ящери доволі слабкі бійці й ти з легкістю їх здолаєш. Уся складність даного етапу підземелля полягала в тому, що перші загони, проходячи повз них, не звертали на статуї увагу та йшли далі. Але, що ближче до богомола перебували кам’яні воїни, то менше часу витрачалося, аби вони ожили, тож коли загін досягав кінця залу і вступав у бій із хранителем, за спинами шукачів збиралася ціла армія і затискала горе бійців у кліщі, відправляючи на переродження.

Усе вийшло точнісінько, як і казала дівчина. Порівнявшись із першою групою воїнів, я зачекав хвилину-дві, поки вони оживуть, а потім досить легко розібрався з ними. Провівши декілька поєдинків та упевнившись у своїх силах, вирішив прискорити процес і позмагатися одразу із чотирма ящерами, але одразу ж був покараний за свою самовпевненість.

Перші удари обох мечників я успішно заблокував, слідом ухилився від списа третьої тварюки, встиг відбити удар четвертої, а потім почав крутитися навколо них, не даючи себе оточити. Обрана тактика виглядала доволі успішною, але рівно до того моменту, поки спину не прошиб різкий біль і я не побачив, як виходить із живота й одразу ж зникає, вістря металевого спису.

Судячи з усього, удар пошкодив внутрішні органи, оскільки я миттєво впав на підлогу, скорчившись від пекельного болю. Добити мене не дозволив Ведмідь. Яскраве смарагдове світіння і ящери атакують здорованя. Перший мечник одразу позбувся голови, знесеної ударом булави Ведмедя. Другий, збитий тараном щита, відлетів у стіну та так і залишився лежати поламаною лялькою. Копійники вирішили атакувати синхронно, але й вони нічого не добилися. Списи ящерів марно ковзнули по масивній броні, і Ведмідь, двома розмашистими ударами, покінчив із супротивниками. Ще двох добила Алія, випустивши щільні згустки туману, на зразок тих, що добили мага-ящера.

Потім дівчина, не поспішаючи, наблизилася до мене і приклала до рани зелену кульку. Біль одразу минув, а рана почала затягуватися. Встаю живий, здоровий, знову сповнений сил та енергії, навіть трохи посміхаюся.

Але Алія мене приземляє.

— Тут, на відміну від ристалища, не можна бездумно використовувати зцілення. Підземелля поступово готує нас до боїв у реальних умовах. Куля базиліксу — це та, схожа на желе грудочка, що я приклала до твоєї рани. Вона має у своєму складі надто багато чистого ефіру, який у великих дозах не тільки перестає лікувати та знімати біль, а навіть, навпаки, посилює їх і гарантовано призводить до смерті. Лише арена ристалища, незрозумілим для нас шляхом, нейтралізує негативні впливи ефіру.

— Я використала зелену кулю, це потужний цілющий засіб і його подальше застосування можливе не раніше, ніж через дві години. Тож, якщо ще раз наважишся підставитися під удар через свою дурість, будеш лежати й стогнати, а я навіть не подумаю добивати тебе й полегшувати муки. Ти мене добре зрозумів?

— Зрозумів, — киваю я, а сам подумки питаю себе — чому всі красиві баби, на перевірку, виявляються такими стервами?

На плече опускається важка рука Ведмедя і здоровань басить:

— Не бійся, Ратель, прорвемося, але годі прогрес марнувати, убиті нами монгри не впливають на твій розвиток, надто вже велика різниця між нашими рангами. Якщо до кінця підземелля не візьмеш п’ятий ранг, нам знову доведеться сюди повертатися, а я дуже злюся, коли марнують мій час і замість доброї вечері, змоченої двома-трьома кухлями маскату, змушують лазити по тунелях, — чи то підбадьорив, чи то навпаки, нагнав ще більшого жаху Ведмідь.

— Ратель, безглузде прізвисько, мене Антон цілком влаштовує, — вирішив я не залишати репліку здорованя без відповіді.