Розділ 4 Все тільки починається

Над ареною розлітається радісний гомін, чути оплески, вигуки привітань. Я оглядаю трибуну й помічаю задоволену посмішку Леворда, шанобливі кивки вояків, а також бісенята в очах дівчат та молодих матусь.

Та що вже приховувати, мені й самому, попри біль, страх і приниження, стає приємно. Усе-таки марнославство — це один з основних пороків людства.

Мій погляд зупиняється на Ведмеді, який, випромінюючи радість, перекидає з руки в руку дерев’яне барильце, мабуть, це і є той самий маскат, який був поставлений на мою перемогу. Але невдовзі на його обличчі з’являється єхидна посмішка, і він відводить руку в сторону, вказуючи на дві точно такі самі діжки, що стоять неподалік.

Мені стає ніяково від підозри, що закралася в голову, різко переводжу увагу на край арени й помічаю все того ж офіцера з прикладеною до стіни рукою. Ворота знову відчиняються, випускаючи нового супротивника — ту саму незрозумілу тварюку із дзьобом.

Мене охоплює дика лють, я випускаю з рукавичок обидва пазури і з криком, — сволота! Починаю бігти назустріч супротивнику. Наступні години перетворилися на безперервну низку сутичок, під час яких я бив, ухилявся, різав, шматував, падав. Намагався орудувати списом, сокирою, молотом, мене штовхали, різали, сікли, труїли кислотою, палили.

Не менше десяти разів Ведмідь кидав мені цілющі кулі. Причому, коли добиваючи чергову тварюку, я сильно захопився й отримав страшний ріжучий удар у живіт. Здоровань кинув кулю не жовтого, а вже зеленого кольору.

Начебто була ще й синя куля, не пам’ятаю точно, я тоді лежав і завивав від болю, бувши нанизаним на шипи соняшника. Довелося дозволити йому це зробити, інакше, по-іншому, його було не дістати.

Довгі ліаноподібні відростки завжди вставали в мене на шляху й боляче хльостали по тілу, попутно намагаючись зачепити руки й ноги аби знерухомити. Весь посічений і поранений я перестав захищатися, і тварюка, спочатку обплела кінцівки, а потім насадила мене на шипи, немов ентомолог метелика на голку. Добре, що під час битви з попереднім монстром я дізнався, що пазури можуть виходити не тільки із кулаків, але і ліктів.

Й ось моє тіло нанизане на голову соняшника, а я, раз по раз, вбиваю в неї витягнуті з ліктів пазури. Боротьба йде на знос, хто кого, я, чи він мене. Але все ж я виявився міцнішим, і після чергового удару, соняшник нахилився, а потім повалився на землю. Весь у крові і ледве живий, я, стогнучи, приклав до тіла синю желеподібну кулю, кинуту в мене Ведмедем, і за кілька секунд, відчувши прилив сил, почав стягувати себе із шипів. Причому, болю вже не було. Мабуть, ця штука діє ще і як знеболювальне.

Кульмінацією битви став величезний краб із жаб’ячими лапами, якому я програвав зараз всуху. Величезні розміри — три з половиною метри заввишки, потужні клешні та неймовірно міцний панцир робили мої удари марними, а наявність товстих жаб’ячих лап давала йому змогу швидко пересуватися ареною.

Я спробував застосувати улюблену тактику петляння навколо колони, але довгі клешні та висока маневровість членистоногого, хоча яке  членистоноге з його-то лапами, повністю позбавляли мене навіть примарного шансу на перемогу.

Крутився вужем на сковорідці, тільки й дивуючись, звідки сили беруться, напевно, уся справа в тих кулях, що постійно витягали мене з лап кістлявої.

Я постійно намагався застрибнути крабу на спину і вже там, ставши недосяжним для його клешень, спробувати пробити панцир. Але краб був занадто моторний, до того ж його жаб’ячі лапи брали доволі активну участь у боротьбі, не раз відправляючи мене в політ під час спроби зайти ззаду.

А останній удар був такої сили, що просто вліпив мене в колону. І поки я, приголомшений і дезорієнтований, намагався прийти до тями, тварюка встигла схопити мене своєю клешнею.

Виставлені під правильним кутом щити допомогли зупинити її стискання, але я нікуди не міг тепер подітись, а краб усе сильніше збільшував натиск. Сили швидко танули, дихати ставало дедалі важче й важче, м’язи від перенапруги починало зводити судомою. Огидно заскрипів метал і почав повільно зминатись. На жаль, у будь-якого захисту є своя межа міцності.

Рогоподібний наріст на клешні вперся мені в живіт, на секунду зупинився і потім, не звертаючи увагу на слабкий опір м’язів, почав занурюватися дедалі глибше і глибше.

Я не збирався здаватися, раз за разом завдаючи ударів своїми пазурами по клешні, намагаючись бодай трохи нашкодити броньованій істоті. Удар кулаком, потім ліктем. На хітиновому покритті з’являються подряпини й неглибокі вм’ятини. Тільки даремно все, не вистачає величини замаху. Немає можливості залучити масу тіла.

Як же все-таки хочеться жити! Борючись із попередніми противниками, я змирився із долею. Кожна тварюка була сильнішою за попередню і я розумів, що якщо не ця, то наступна, уже точно буде моїм вироком. І, як не дивно, такі думки замість опустити руки, навпаки, змушували із все більшим натхненням продовжувати опір, завдавати раз за разом нові удари та відправляти на той світ чергову тварюку.

У битві із соняшником я навіть встиг попрощатися із життям, відчайдушно бажаючи, як і тоді в лісі, коли за нами полювали вояки, не померти дарма, а хоча б забрати із собою противника.

Але, незважаючи ні на що, я переміг і вижив. Жага до життя палала в мені. Ніколи раніше я так чітко не усвідомлював, що просто хочу дихати, зустрічати світанок, проводжати захід сонця, радіти успіхам та негараздам. Я не можу програти, я повинен вижити, вижити за будь-яку ціну.