Паскудний сьогодні видався ранок, гірше було, лише в день мого народження. Ні, не коли чисте й наївне немовля вперше побачило цей буремний світ. А набагато пізніше, на шляху становлення «реального бандита», здатного швидко й «за поняттями» розрулити будь-яку проблему — ну це так я себе бачив у майбутньому.
На жаль, а точніше, на щастя, такого з мене не вийшло, що безпосередньо і врятувало мені життя.
Був я «биком-початківцем» у бригаді Сіплого. Бойовими мистецтвами захоплювався з дитинства, навіть обласні змагання вигравав, завдяки чому, мене узяв на замітку один із місцевих ділків.
Захотілося стати самостійним, щоб машинка була й дівчатка, та ще й усе одразу, і щоб не гартувати, як Папа Карло. А в той час таке можливо було, лише по той бік закону.
Зі зброєю познайомили вже в банді, тільки біда в тому, що стріляти ми так-сяк вміли, а воювати ні. Та й із ким воювати, містечко то в нас маленьке, усі під Гудвіном ходили, а якщо якийсь комерсант намагався бикувати, то кілька ударів по печінці, ось і всі розмови.
Звичайно, років п’ять тому тут була бійня, Чикаго місцевого розливу. Але потім до влади прийшов Гудвін. Та й величати його даним прізвиськом почали відтоді, як усі незгодні, відразу, стали вважатися зниклими безвісти. А слідчому на допиті він так і сказав:
— Мовляв, вирушили мої недруги відвідати країну Оз.
Туди ж слідом відбув і слідчий, який почав проявляти зайве завзяття.
І от в один чудовий день, поїхали ми на рядову стрілку пред’явити обласним, що негоже торгувати безакцизним пальним в обхід суспільства, ділитися треба й все таке інше.
Забили стрілку ввечері, на краю промзони, тихий пустир, що знаходиться далеко від міста. З одного боку занедбані споруди, а з іншого починається густий ліс.
Промзону цю я знаю, як свої п’ять пальців. Часто дітьми гралися тут, уподібнюючись до безпритульних, а коли стали старшими, збиралися галасливими компаніями — дівчата, гітара, дешевий портвейн і «Цой-живий» — так, був час.
Але досить лірики, тепер спогади про неї в мене зовсім інші. Хто ж знав, що замість таких самих, як ми, братків, на стрілку приїдуть професійні військові, які реалізують через обласних «чесно зекономлене» пальне.
Старші, звісно, були тертими калачами, тож заздалегідь відправили невеличку групу, що складалася зі снайпера і двох автоматників, у ліс. Ще частину стрільців сховали серед покинутих будівель. Але і про понти не забули — чотири чорні позашляховики Chevrolet Tahoe, оточені стриженими братками з автоматами напереваги, серед яких був і я, вишикувалися, наче на парад, демонструючи обласним усю серйозність ситуації.
От тільки не допомогло, розвалили нас знатно. Групу, розташовану в лісі, було знято без жодного пострілу. А потім пролунало кілька «хлопків», відчиняючи двері пекла. Відразу три машини були розкурочені й охоплені полум’ям, уражені пострілом із РПГ-7, паралельно застрекотіла пара кулеметів і півтора десятка автоматних стволів, косячи й добиваючи небагатьох вцілілих, які не те що нездатні були чинити опір, а навіть елементарно забратися з лінії ураження.
Вогонь у відповідь, що почався було з боку напівзруйнованих будівель, швидко затих, оперативно придушений ворожими снайперами.
Мене врятував Сіплий і то тільки завдяки тому, що синхронного залпу у вояків не вийшло. У момент підриву першої машини, Сіплий уже летів у канаву, потягнувши мене за собою. Відбулися легким переляком: у мене злегка посічене осколками плече, а на Сіплому взагалі жодної подряпини.
Героїв корчити із себе не стали, зрозуміло, що хлопці серйозні, і ми, діти-малі, проти них. Вирішили забратися, поки є час і чутно постріли у відповідь. Тим паче, що канава впритул прилягала до складу, де був невеликий лаз, що вів просто в ліс. Як розповідав покійний дід, лаз вирив жадібний завскладу якраз у перші дні після розпаду Союзу, сподіваючись, що в загальній плутанині зможе нормально поживитися. Довго промишляти в нього не вийшло, хитруна швидко закрили, а зі складу все вивезли й опечатали на час слідства. Потім і зовсім забули, оскільки завод накрився мідним тазом і став нікому не потрібен.
А нам, ось став у пригоді, швидко прошмигнувши у вузький тунель, почали обережно пробиратися, орієнтуючись лише за слабким відблиском запальнички Сіплого. Вибралися за кілька сотень метрів від місця, де вояки влаштували засідку, і вирішили пробиратися в місто, трохи давши коло лісом
Тільки вояки й не думали нас просто так відпускати, після зачистки промзони помітили лаз і невелику пляму крові. Сіплий рану, звісно, перев’язав, але вже після, а там було не до неї, забрати б ноги швидше.
Ганяли нас лісом практично всю ніч, а точніше заганяли, і зрозумів я це з одного ледь чутного пострілу, після якого ноги Сіплого підкосилися і він мішком звалився униз, зариваючись обличчям в листя. Зробивши по інерції ще декілька кроків, я різко стрибнув за дерево і став чекати своєї черги, ілюзій щодо можливості відбитися не плекав, але і смиренною овечкою для заклання ставати не збирався, тому дістав пістолет і приготувався хоча б одного недруга прихопити з собою.
Час неспішно плинув, проте нічого не відбувалося. Абсолютно не розуміючи, чому все ще живий, обережно визирнув з-за дерева й побачив, що Сіплий продовжує лежати нерухомо в тому місці, де впав, а навкруги нікого. Просидівши за деревом ще 10–15 хвилин, набираючись сміливості, вирішив вийти й озирнутися, якщо одразу не вбили, значить, житиму. Принаймні, хотілося вірити саме в це.
#122 в Фентезі
#18 в Бойове фентезі
#11 в Фантастика
#7 в Бойова фантастика
Відредаговано: 20.11.2024