Розділ тридцятий

Еван народився в демониці на ім'я Геката, що була елітною повією в найкращому борделі підземного міста. Жінка однієї ночі випадково завагітніла від постійного клієнта на ім'я Абад, що був принцом і молодшим братом Асмодея.

Вона приховувала існування Евана. Лишала його маленького на колег, що працювали позмінно, а сама ходила на виклики у великі палаци. Коли маленький демон підріс, Геката почала його брати з собою у маєтки в підземному місті. Еван ховався у шафах, під обідніми столами, тікав в сусідні кімнати, аби не бачити, як мати розважається зі своїми клієнтами.

Чергової ночі у чужому будинку, він сидів за червоною шторою, закривши вуха руками, як раптово почувся гучний гуркіт. Впали вхідні двері і почувся тупіт залізних чоботів. Еван з переляканими очима затулив рота, щоб не було чутно, навіть, дихання.

- Гекато, де він?! - почувся гучний чоловічий голос.

- Не скажу! Навіщо він тобі?!

- Де мій син?!

Хтось почав перевертати меблі, бився посуд. Мати зойкнула і все стихло. Кроки почали лунати в сторону вікна. Штори миттєво відвинулися і Еван побачив високого демона з червоною шкірою, чорним коротким волоссям та такими ж, як в нього шоколадного кольору очима. Демон стояв в чорних обладунках, що виблискували синім полум'ям. Грізний, моторошний.

Еван підібгав ноги під себе і з благальним поглядом промовив:

- Прошу, дядечку, не вбивайте мене…

Погляд демона пом'якшився. Він взяв дитину на руки. Проходячи повз матір, що сиділа на ліжку з вже мертвим клієнтом, Абад дав наказ своїм підлеглим:

- Стратити її!

В Евана розширилися зіниці. Він вхопився за плечі батька, намагаючись стрибнути. Демон його притримав і вже на дворі поставив на землю. Уважно дивлячись на сина суворими та проникливими очима, він промовив:

- Ця жінка не гідна бути твоєю матір'ю. Я дам тобі краще життя, синку.

Спогад розвіявся і Еван опинився на території свого володіння, в пустелі. Поруч вже стояв Жнець.

- Женче, ти розкрив таємницю, невідому всьому Мальстріму! - розсміявся демон, стираючи настирливу сльозу, що так зрадливо намагалася покотитися по щоці. - Навіщо було це показувати?

- Тебе щось гнітить, пов'язане з тією ніччю. Що це? Не можеш пробачити батька?

- Вбивати її було вже занадто, - зітхнув демон, проводячи рукою по розтріпаному волоссю. - Вона була не кращою матір'ю, але все ж піклувалася про мене.

- Вважай її смерть платою за те, щоб ти жив так, як ти живеш. В гіршому випадку ти міг тинятися по закутках підземного міста, - мовив Жнець, закурюючи срібну трубку.

- Ти що палиш?! - з приголомшливим поглядом запитав Еван.

- Втомився я. У вас дітлахів таке важке минуле… Ворогові такого не побажаєш, - зітхнув король мерців, видихаючи їдкий сірий дим. - Такі випробування виснажують навіть мене, хоча я спостерігач. Боляче дивитися, - Жнець перевів погляд на демона. - Тобі не здається, що вже час пробачити батька? Геката сама зробила свій вибір, замовчуючи про тебе. А могла б одружитися та жити в палаці. Стати аристократкою. Але ж вона вирішила не змінювати звичний їй ритм життя. І в цьому винна вона лише сама. Просто зрозумій, що мати б затягнула тебе на дно, якби продовжувала робити те саме.

- І що мені робити? - спитав Еван, сидячи на піску та підібгавши під себе ноги. Як колись в дитинстві за шторою.

- Думаю, найкращим рішенням буде відверто поговорити з батьком, коли повернешся в Мальстрім. Вилий йому свою душу. Він же тобі не ворог.

- Згоден, - посміхнувся демон, згадуючи, як вони з батьком в дитинстві бігали по палацу, граючи в квача.

***

Лес вже втретє пробігала по кам'яному коридору, проживаючи той самий страшний сон. Він був ніби часовою петлею, що постійно повторювався.

Знаючи, що буде далі, зелений дракон вкотре потягнулась до ручки, за якою ховалася зала з кривавим місивом.

- А тепер стій! - почувся позаду голос Хаоса.

Лес зупинилась і перевела погляд на батька.

- Чому? Це ж ніколи не скінчиться… Я нічого не можу зробити.

- Доню, може годі боятися того, чого ще не сталося? Поглинаючи негатив, який викликають в тобі страхи, ти знищуєш саму себе. Ти цього хочеш? - володар вказав на чорну постать, схожу на Лес.

Це створіння стояло мовчки, поки зелений дракон не спробувала простягнути до неї руку. Лярва потягнулася у відповідь, розповсюджуючи пітьму по тілу Лес.

Після, марення розсіялося. Лес разом з батьком опинилися в зоряному просторі, що дуже нагадував місце, де з'явилась зелений дракон у вигляді сфери.

- Як би тобі не було важко, не відвертайся від світла. Воно допоможе тобі більше, ніж та сама пітьма. Ти берегиня і себе маєш берегти!

- Воно завжди мені допомагало, але не цього разу… Я не зможу пробудити світло в Мальстрімі. Наші сили блокуються. А з вродженого в мене тільки твоя сила… - зітхнула дівчина, приречено опустивши погляд.

- Це хто тобі таке сказав?! - розсміявся володар, улесливо посміхаючись.

- Еван.

- Цьому демоняті ще вчитись і вчитись! Лес, світло теж твоя вроджена сила. Ти думаєш я просто так тебе в це місце привів? Згадай свою першочергову форму! Ти ж клубочок світла!

В голові дівчини вирували неоднозначні емоції. Коли здавалося, що в цій ситуації є лише один шлях, виявилося, що є ще й другий та, навіть, третій. Який найбільше всього підходив Лес.

- Темрява може захистити, - продовжив Хаос. - В деяких випадках вона має більшу силу, ніж світло. Але треба обирати те, що підходить саме тобі! Що тобі рідніше. Я теж можу користуватися світлою магією, але вона мені не рідна і в моєму випадку з неї буде мало користі. Темна сила давалася тобі для захисту, а не для того, щоб ти стала такою, як я чи як Аргон. Ти не темна. Йди своїм шляхом.

- Дякую, тату, - прошепотіла Лес, піднімаючи заплакані очі.

Марення розвіялося і дівчина оговталася на підлозі в оранжереї. Хлопці вже були при тямі та очікували її пробудження.