Розділ двадцять дев'ятий

Като підвівся на лапи, намагаючись сфокусувати затуманений погляд. Було видно лише якісь червоні плями та чутно потріскування вогню. Коли зір нарешті відновився, жовто-синій дракон побачив, що знаходиться на землях касти вогняних драконів. Земля тут була глиняна й потріскана. Неподалік річками текла лава, що брала початок з величезних вулканів. Біля одного стояли батьки Ката. Було чутно, що вони про щось сперечаються. Мати емоційно жестикулювала лапами, підвищуючи голос.

"Десь я це вже бачив." - подумав жовто-синій, повільно підходячи до батьків.

З печери, що знаходилась у сусідньому вулкані, вибіг маленький Като. Він пробіг повз дорослого себе, закликаючи батьків не сваритися. Дорослі дракони його проігнорували, продовжуючи дискусію. Коли маленький Като вліз у сварку, мати його віджбурнула в глиняну стіну зі словами:

- Краще б я тебе не народжувала! Маленький виродок!

Як і тоді, у дорослого Ката, що спостерігав за своїм минулим, покотилися сльози. Слова матері й досі відгукувалися біллю у грудях.

Через деякий час маленький жовто-синій дракончик підвівся на лапки, відхаркуючи кров. Поруч з ним з'явився глава касти повітряних драконів. Його дідусь. Блакитно-золотистий дракон пригорнув онука до себе, лікуючі зеленим сяйвом зламане ребро.

- Дідусю, чому мама мене так не любить? Що я їй поганого зробив? - плакав дракончик, стискаючи лапки.

- Като, ти ні в чому не винен. Просто каста твоєї матері схиблена на чистокровності їхнього роду. Вони вважають, що союз твоїх батьків помилка. Ти народився повітряним драконом і це дуже обурило маминих родичів, через що вони відвернулись від неї. І тепер Карса виплескує свою злість на твого батька та на тебе, - пояснював дід, закінчуючи лікування. - Тому прошу тебе, не лізь, коли батьки сваряться. Вони самі розберуться.

- Мені боляче на це дивитися, розуміючи, що я причина їхніх сварок, - чергова сльоза покотилась по щоці дракончика.

- Телепні, самі духом ще не виросли, а дитину в світ привели, що тепер від їхніх помилок страждає, - зітхнув Саед, обіймаючи онука. - Дитино, все буде добре. Пам'ятай, що ти не сам. Я завжди тебе підтримаю!

- Дякую, дідусю, - одночасно промовили дорослий і маленький Като.

Коли спогад розвіявся, поруч з жовто-синім драконом з'явився Жнець.

- Ти ще досі ображений на матір? - запитав князь, співчутливим поглядом розглядаючи дракона.

- Свідомо я давно на неї не ображаюсь. Це їхні з батьком помилки, але дитяча образа досі гнітить мене та іноді нагадує про себе, - зізнався Като, поклавши ліву лапу на груди, намагаючись вгамувати біль.

- Я можу тобі допомогти позбавитись цього тягаря, але перед цим задам тобі одне питання. Ти готовий остаточно пробачити її?

- Так, - з наповненими вологою очима, відповів жовто-синій.

Жнець втішно посміхнувся, одним порухом руки перенісши себе та дракона до темно-зеленої печери, в глибині якої палахкотів червоний вогонь. Чим ближче вони до нього наближалися, тим чіткіше вогонь окреслювався драконячою постаттю. Зупинившись в декількох кроках від джерела світла, Като побачив дух матері.

Дракониха стояла та плакала, поглядаючи на дорослого сина.

- Ти так схожий на батька, - схлипнула Карса, стоячи на місці.

- Привіт мамо, - з втомленою посмішкою промовив жовто-синій.

- Я дуже шкодую про те, як ставилася до тебе. Я не послухала свого батька, коли укладала подружній союз з твоїм татом. Треба було його не слухати і тоді, коли ти народився… Пробач, синку.

Като мовчки підійшов до матері і пригорнувши її в обійми, прошепотів:

- Я пробачаю тебе, мамо.

***

Маленький Бард біг по лісу, тікаючи від старших задерикуватих драконів. Його крила ще не досить зміцнішали, щоб літати. Старші летіли за ним, жбурляючись камінням. Вони сміялися з нього і кричали:

- Ха-ха, дівчисько! Що це за дракон, що квіточки вирощує?!

- Так-так! Який з тебе виросте дракон?! Ти ж плакса!

Золотистий дракончик біг далі, чимдуж намагаючись відірватися від кривдників. Не помітивши товсту кору, сховану під листям, він перечепився і покотився далі по схилу, вдарившись об товстий стовбур дерева. Старші наздогнали його, побили і повернулись до долини водоспадів.

Подряпаний, з синцями, знесилений Бард пішов додому: до невеличкої печери, в якій він народився. Він був сиротою. Мати була поглинута пітьмою. Вона віддала останні життєві сили, щоб Бард з'явився на світ і мав життя. Хоч він був на той час зовсім маленьким, але пам'ятав усе. Навіть останні слова матінки: "Живи, синку! За всяку ціну. Прошу, тільки виживи!"

За ним доглядала велика земляна ящірка на ім'я Марба. В той день вона шукала мурашине кубло, щоб поживитися. Але знайшла новонародженого безпомічного драконеня біля мертвої драконихи. Ящірка поховала матір і деякий час виховувала Барда. Вона показала йому весь ліс, навчила розрізняти отруйні трави від корисних, як полювати і як доглядати за рослинами, та тваринами. Золотистий дракончик у свої чотири роки вже міг за допомогою магічної сили вирощувати квіти, зцілювати поранених тварин та, навіть, оживляти мертві дерева. Коли йому виповнилося шість, ящірка відвела його до долини водоспадів і попросила Манту взяти його до себе, бо сама вже не могла за ним наглядати. Роки брали своє. Тієї ночі Марба померла. Це сильно вдарило по Барду. Відмовившись бути в долині водоспадів, він повернувся до лісу. Дракончики, за яких була відповідальна Манта, зацікавились ним і почали слідкувати. Згодом до них приєдналися старші, які побачили, як Бард, наспівуючи якусь пісню невідомою мовою, магією зрощував рожеві квіти, що були схожі на тендітні ромашки. Після того, його почали цькувати. Кожного дня. Це продовжувалося до того моменту, поки золотистий дракончик, тікаючи від переслідування, не натрапив на гірську річку, з якої виліз синій дракончик, трохи більший за нього. Той став на захист Барда і побився зі старшими. Бійка вийшла в нічию, але з тих пір золотистого більше не чіпали. Синій дракончик назвався Бадом і запропонував Барду стати братами. Мати синього рятівника охоче прийняла земляного дракончика в родину водяних драконів.