Розділ двадцять восьмий

Чистилище забутих являло собою повітряний архіпелаг з кістяних замків, всіяний білим і зеленим туманом. Могутні тисячолітні будівлі змінювали своє місцезнаходження та вишиковувались у шаховому порядку. Найбільший замок - володіння князя мерців, за своєю стилістикою нагадував готичний стиль архітектури в світі людей. Але основним декором фасаду були справжні черепи, людські та тваринні скелети. Група з одного мерця, демона та п'ятьох драконів йшла по повітряній кам'яній стежці, що проходила через вартові вежі, будинки-привиди та вела до головного замку.

Вартові виглядали як загиблі на полі-бою воїни: у залізних латах, шоломах, зі зброєю, на якій застигла прадавня кров. Їхні очі палали зеленим вогнем, а кістки тарахкотіли від легкого подиху вітру. Лес з-під капюшону озиралася довкола. У туманному небі літали скелети круків, на яких досі лишилася якась часточка пір'я. По густим витокам туману на летючих човнах пливли провідники з косами, що нагадували образ смерті у людському світі. Тримаючи жовті масляні ліхтарі, вони переправляли душі забутих сутностей. Усі човни зліталися до невеличкого трьохповерхового палацу, в якому вікна горіли блакитним сяйвом. Душі по черзі заходили до відчинених величезних дверей і розчинялися всередині будівлі.

- А що далі відбувається з ними? - спитала Лес, кивком вказуючи на блакитні фантоми душ, по яким неможливо було визначити з якої раси вони походили при житті.

- А далі вони роблять вибір. Вони можуть повністю піти у забуття, перетворившись на кам'яні залишки та послугувати будівельним матеріалом для нових споруд в нашому світі. Можуть обрати шлях воїна і приєднатися до дружини князя. А можуть повернутися до творця і наново переродитися, - пояснював Казір, даючи провіднику з пустим човном декілька золотих монет. - Сідайте, до головного замку ще далеко. 

Човен відплив від кам'яної плити і вирушив туманними течіями вверх, що проходили повз ліс з сухими чорними деревами. Крони похитувалися зі сторони в сторону. У стовбурах можна було побачити дупла у вигляді очей та роззявлених ротів. Химерні рослини стогнали, ридали та несамовито кричали, ніби хтось невидимий завдавав їм страшенного болю.

- Що з ними? - занепокоєно озирнувся Бард, сильніше натягуючи капюшон на голову.

- Це Ліс смутку. Ці дерева оплакують мертвих і своєю негативною енергією підтримують захисний бар'єр навколо замку володаря, - вкотре ознайомлював з місцевістю Казір.

В кінці течії було видно величезний купол блакитного кольору. Витоки енергії, що розпливались по ньому, нагадували поверхню бурхливої річки. Біля бар'єру стояв величезний скелет з червоними очима. В руках він тримав бойову сокиру, одяг на ньому перетворився на дрантя, залізні лати на плечах проржавіли і майже розсипалися. На голові у мерця-охоронця був шолом з бичачими рогами.

Побачивши, що до особистих володінь князя наближаються гості, він вирівнявся у весь зріст, виставивши зброю вперед. Першим зійшов на берег Казір.

- Вітаю, Маргале, - схилив голову мрець-розвідник, висловлюючи шану, - прошу пропустити нас до Жнеця на прийом. Нас чекають.

"Впусти їх, Маргале." - почувся наказ володаря, після якого охоронець розблокував вхідну частину бар'єру.

Шлях до замку теж проходив через летючу стежку, по бокам від якої на летючих невеличких острівцях стрибали білі пухнасті духи. Їхні великі оченята були чорними. Вони були овальної форми з продовгуватими хвостиками. Ці створіння періодично нявчали та пищали, виказуючи увагу до новоприбулих.

- Це неко - духи, що колись були тваринами. Вони потрапляють сюди, якщо померли жорстокою смертю і не змогли знайти спокою. В Чистилищі ми їх позбавляємо пітьми і вони стають вільними. Але всі, хто знаходяться у нас вирішили залишитися з володарем. Він любить пухнастиків, - розповідав Казір, гладячи одного з пухнастих духів.

- А якщо не почистити їхні душі від пітьми, що з ними буде? - поцікавився Като, спостерігаючи, як один з неко лащився до Лес.

- Вони перетворяться на лярв і будуть жерти все, що бачать. Коли духи набувають такої форми, доводиться їх знищувати. У лярв шляху назад немає. Пітьма повністю поглинає світло душі.

- Тобто я стану лярвою, якщо мене поглине пітьма? - спитала зелений дракон, переводячи уважний погляд з пухнастого духа на мерця.

- Пітьма, що знаходиться в тобі дещо вирізняється від звичайної, - втрутився в розмову Еван. - У твоєму випадку пітьма, дарована тобі батьком, повністю поглине світло, що знаходиться в тобі і ти остаточно станеш темною. Я б не сказав, що це погано, але емоційність ти втратиш. Тому і кажу: "Приборкуй пітьму! Тримай баланс!"

Лес лише кивнула, переводячи погляд на величезні чорні двері, обрамлені кістками. Почувся гучний скрип і вони відчинилися. Всередині замку простягалась велика темна зала з високою стелею. Колони, що міцно стояли на гранітовій підлозі були прикрашені темно-зеленими стягами з різними символами. Вкінці стояв кам'яний постамент, на якому розміщувався трон. Він був темно-сірий, з хутряною обшивкою. У верхній частині спинки проглядалися залізні штирі, що надавало трону моторошності. Позаду були вікна з загостреним верхом, зроблені з кольорової смальти. На них були зображені воїни-мерці, а на чолі з ними була зображена мертва жінка. На ідеально білих кістках простягалася біла довга сукня. У довге сріблясте волосся були вплетені квіти фіалки. Кістляві руки жінки тримали вістрям вниз блакитний кинджал. Її очі блистіли жовтими вогниками. На фоні воїнів вона виглядала променем світла. Ніби янгол, що мав лише скелет.

Лес із захопленням розглядала вітраж, коли почувся гучний стукіт. Вся зала вкрилася зеленим туманом. Коли він розсіявся, поруч з зеленим драконом стояв високий мрець у чорній хутряній мантії, що прикривала напіврване вишукане вбрання. На його голові красувалась довга гостра корона, виготовлена з застиглої смоли. Він подивився на Лес блакитними вогниками, що були замість звичайних очей і перевів погляд на вітраж.