Розділ двадцять шостий

У підземному місті тривав черговий робочий день. Час доби демони визначали за величезним годинником, що був вбудований у кам'яну вежу. Кожну годину часова варта била в дзвони. Була п'ята година вечора. Деякі ринкові прилавки почали зачинятися.

В одному з занедбаних провулків, де переважно відпочивали п'яні безхатьки, зібралася група озброєних демонів в чорних плащах. 

- Його величність чудово нас нагородить, коли ми захопимо принцесу, - промовив один з присутніх.

- Так, так. Ми станемо багаті, в нас буде купа грошей! - весело заговорив інший.

- А тепер перейдемо до деталей нашого плану...

З кінця провулку визирнула тінь у темно-синьому плащі. У руці, що була вдягнена у чорну шкіряну рукавичку, палав блакитним вогнем меч.

- Шановне демонічне панство, дозвольте і мені послухати вашу розмову, - урочисто вклонилась особа, обличчя якої прикривав капюшон.

- Ти ще хто такий? - озирнувся ватажок демонів, оголюючи свого чорного викривленого меча.

Від незнайомця віяла потужна сила, що викликала в найманцях невідомий страх.

- Покажися! - крикнув демон, дістаючи зброю.

- Капітане, годі вже з ним базікати. Приріжте його! - відгукнувся другий, нападаючи на невідомого.

Особа в плащі миттєво опинилась за спиною нападаючого демона і з блискавичною швидкістю нанесла удар мечем, протикаючи ворога наскрізь.

- Хапайте його! - заворушилася решта, дістаючи мечі.

Хтось у темно-синьому плащі рухався занадто швидко. Опоненти не встигали слідкувати за його рухами. Через декілька секунд усі п'ятеро лежали у власних калюжах крові.  З місця ран почали розповзатися чорні жилки, що паралізовували тіла жертв. Одним порухом руки особа за допомогою телекінезу зірвала по три серця з кожного. Вони вибухнули в повітрі, розбризкуючи кров.  Останній з демонів видихнув через декілька хвилин. З рота в нього текла чорна рідина.

"Пригадую, Еван казав, що в демонів такого рангу всього лише три серця." - подумала Лес, знімаючи капюшон.

На тканину плаща впали довгі коси, що тепер мали сріблястий відтінок.

Дівчина струснула закривавлений меч і важко зітхнувши, одним стрибком опинилась на даху одного з кам'яних будинків. Поруч матеріалізувався Еван.

- Чудова робота, принцесо, - посміхнувся демон, приобіймаючи дракона за плече.

Лес мовчки стояла, розглядаючи краєвиди підземного міста.

- Тобі не здається, що час мені вже зустрітися з моїми друзями? - з неприхованою невдоволеністю промовила дівчина.

- Ну гаразд, гаразд. Влаштуємо сьогодні бенкет. Це випробування було останнім, то ж відсвяткуємо. Ти стала дуже сильною, Лес! - промовляючи останню репліку, Еван посерйознішав.

Зазвичай він полюбляв жартувати і дратувати дракона, але в моменти, коли він вважав, що дівчині потрібна підтримка, демон ставав серйозним і говорив переконливо. Навіть на ім'я звертався, а не на прізвисько.

 Еван клацнув пальцями і перед ним з драконом відтворився чорний портал. Зайшовши в нього, вони опинилися у вітальній залі. На шкіряному кріслі біля каміну сидів Казір, розпиваючи чай. Це було захопливе видовище. Рідина, що потрапляла йому до рота, текла по кісткам до ребер, а потім розподілялась краплинками і всмоктувалась кістками.

- Казіре, мені іноді здається, що ти не мрець, а якась засохла морська губка, - з усмішкою промовила Лес, теж беручи зі столу горнятко чаю.

З дверей підвалу долинув гуркіт, а слідом за ним почулися чоловічі голоси.

- Йоханий карась!

- Като, ти хоч раз можеш нічого не чудити?!

- Та він телепень, що з нього взяти…

- Хто-хто?! Я?!

- Та стули вже пельку, нещастячко!

Лес подавилась чаєм, не вірячи своїм вухам. Невже…

- Хлопці? - крикнула вона, відчиняючи важкі дерев'яні двері.

- Лес!

Аргон першим схопив дівчину в обійми. Почулися невдоволені голоси решти драконів:

- Дай і нам її обійняти! Ато диви, причепився… - пробуркотів Като, склавши на грудях руки.

Лес уважно роздивлялася кожного, подумки зазначаючи зміни, що відбулися в драконах.

Бад виглядав дуже високим у людській подобі і доволі кремезним. Здавалося, що він будь-кого може задушити своїми руками. Його біла льняна сорочка, що мала трикутний виріз на грудях, була впритул натягнута на його м'язисте тіло. Складалося враження, що вона от-от розірветься. Штани кольору темного дуба, що були з високою посадкою, чудово підкреслювали статуру хлопця. На стегнах був підперезаний шкіряний пояс, на якому висів замотаний чорний батіг.

У всіх були чорні шкіряні чоботи, що сягали середини гомілки. У Бада було блакитне волосся з сірим відтінком, що було стрижене майже під "їжачок", раніше добрі блакитні очі зараз ховали в собі сум і холод. Важко було уявити, що саме довелося пережити темно-синьому дракону, щоб він так змінився.

Бард мав руде густе волосся, що стовбичило в різні боки, його очі стали золотисто-зеленими, а посмішка не сходила з вуст. Він так посміхався, що аж примружував очі. Одягнений він був у темно-зелену ліврею з золотистою вишивкою у вигляді лози. На ліктях і ногах були затягнуті невеличкі ремені з метальними ножами. Лес припустила, що ще декілька штук можуть бути заховані під ліврею. Рудоволосий міцно її обіймав, припіднімаючи над підлогою.

Зовнішньо Като виглядав молодше всіх: темно-синє густе волосся, що було розкидане неслухняними пасмами у гармонічному безладі. Він був дуже худорлявим, ніби стебло пшениці, що одразу зламається, якщо його торкнутися. Лес потріпала волосся на його голові промовляючи:

- Який же ти милий… Ну ходи сюди, дитятко, я тебе приголублю!

- Я тобі не дитятко! - крикнув Като, демонстративно поправляючи блакитний ліврей. - Я воїн!

- Ну так, так, мій маленький милий воїн, - продовжувала глузувати з хлопця Лес.

Решта почали смітися, спостерігаючи за реакцією жовто-синього дракона.

- Та ну припини… - врешті здався Като, понуривши голову.