Розділ двадцятий

Саргон стояв посеред лазурної води, роблячи плавні кругові рухи руками. Вода підкорювалась йому, утворюючи стовпи навколо нього.

- Лес, мені потрібна твоя допомога, - гукнув через плече водяний.

- Що я можу зробити? - поцікавилась зелений дракон, підходячи ближче.

- Архітеутис вміє створювати портали з цього світу. Призви його.

- Кого-кого? - звела здивовано брови дівчина.

- Фамільяра поклич, - підказав Нет, що стояв неподалік.

- А, так от як у вас кальмари називаються, - полегшено засміялась Лес, торкаючись мітки на руці. - Рагі, з'явись!

Неподалік від Саргона з'явився велетенський стовп води, що розливався, як ядерний гриб, накриваючи всіх водою. Коли стовп зник, на його місці з'явився кальмар. Коли він розмахував щупальцями, від нього лунали високі вібрації, що нагадували звуки, які видають дельфіни. Дівчина підійшла до великого створіння і погладжуючи його по шкірі, промовила:

- Друже, нам потрібно, щоб ти створив портал до Святилища. Допоможи, будь ласка!

Кальмар, склавши  декілька щупальців у коло, охоче запищав. Звук був настільки гучним, що всі, окрім Саргона, прикрили руками вуха. У воді утворився вир, що з кожною секундою ставав усе більшим.

- Гратіас, архітеутис! - крикнув водяний, схиляючи голову перед створінням.

- Що він сказав? - прошепотів Бард, переглядаючись з друзями.

- Він подякував кальмару, - в черговий раз переклав репліку Саргона дріад. - А тепер час стрибати в портал.

- Саргон казав, що ми підемо без тебе, - насмішкувато нагадав Аргон, спостерігаючи за реакцією Нета.

- Я погарячкував, - зніяковіло пояснив водяний, повертаючись до порталу. - Ходімо!

Всі один за одним стрибнули в вир. Останньою пішла Лес, щоб закрити портал разом з Рагі.

Хвиля води винесла їх у нефритовий храм, в якого колони були у вигляді статуй, що нагадували як водяних, так і дріадів. В кінці головної зали, де знаходився вівтар, стояла гігантська статуя створіння, що нагадувала дракона, але задні лапи в нього мали копита і голова була оленячою. У цієї кам'яної сутності не було крил. Особливо вражали роги, що більше нагадували крону дерева. З них проростало вербове листя.

- Тонатіу, - зазначив Нет, проходячи глибше в зал.

Лес підійшла ближче до статуї, уважно розглядаючи вираз обличчя. Кам'яні очі блиснули зеленим світлом. Статуя почала оживати. Через декілька секунд перед зеленим драконом вже стояв живий напівдракон, напіволень.

- Твоя дріадська подоба вражає, - зазначив Тонатіу, оглядаючи доньку Хаоса.

Лес стояла з приголомшеним виразом обличчя, не знаючи, що сказати. Малахітові очі з вертикальними зіницями уважно її розглядали, ніби зчитували. Миттєво перед зеленим драконом з'явився Аргон, ховаючи її за собою.

- Не бійся, я її не скривджу, - улесливо промовив бог, обходячи темного. - То що ти тут забув, Саргоне?

Тонатіу перевів вже серйозний, навіть ворожий погляд на водяного.

Той мовчки стояв, понуривши голову. І через деякий час відповів:

- Який сенс тобі доводити, що моєї провини немає?..

- Вона є! Ти міг опиратися моїй сестрі. Ти був на це спроможний! А тепер світ занепадає. Раси вмирають. І я помру разом з цим світом, - зітхнув Тонатіу. - Не маю бажання більше творити…

Поки бог з водяним вели суперечку, Лес помітила, що в храмі відбувається щось дивне. Вона чула тихий шепіт, що лунав з усіх стін. Ніби хтось кликав.

"Юніті, сюди… Сюди… Звільни мене… Прошу…"

Зелений дракон озирнулась довкола. Внутрішнє чуття підказувало, що треба йти до кімнати з правої сторони від вівтаря.

Доки всі спостерігали за сваркою Саргона і Тонатіу, Лес тишком пройшла до місця, звідкіля її кликали. Зі стін водоспадами стікала вода у рукотворні кам'яні басейни, в яких, можливо, колись плавали рибки. Посеред кімнати стояло вже засохле деревце, що кроною утворювало колиску. В ліжечку лежав кинджал, що світився синім кольором. Дівчина торкнулась його і відчула неприємне поколювання у руці.

"Звільни мене, Юніті… Прошу… Це я, Сіліс…"

- Сіліс?! - зойкнула Лес, прибираючи руку. - Але ж…

"Я жива і просто запечатана тут… Лише до тебе я змогла докричатися… Треба допомогти татові… Світ помирає… Я хочу його врятувати!.."

- Добре, я тобі допоможу, але поки не знаю як саме, - очі Лес забігали по стінам, підлозі, стелі, у пошуках чогось, що могло б допомогти.

"Те, що ти шукаєш, знаходиться в тобі!"

- Саме? - не зрозуміла зелений дракон.

"Твоя сила… Візьми кинджал в руки і заплющ очі…"

Лес зробила так, як попросила дріадка. Спочатку було темно, а потім дівчину перенесло до чорно-синьої брами, що знаходилась у топазовому храмі.

- У артефактів є свої виміри?.. - приголомшено запитала Лес.

- Так.

За дверима брами, що виглядали, як кам'яні грати в'язниці, оповита кайданами, стояла дівчинка. Її шкіра була салатового кольору, майже жовтого. Тоненькі ручки, ніжки. З маківки до стегон спадало волосся у вигляді лоз з білими квіточками. Вона ледве трималась у вертикальному положенні. Виснажена. В неї були людські риси обличчя, лише очі були точно такі, як в її тата. Вона тяжко дихала, болісно скрикуючи, коли на кайданах спалахував синій вогонь, що завдавав їй болю.

- О, боже… - прошепотіла Лес, хапаючись за грати. - Що це?

- Довічна кара від Акви за моє існування… - прохрипіла Сіліс, кривлячись від болю.

- І скільки ж років?..

- Триста, а може й сто… Я… Не пам'ятаю… Але справді довго… Я… Така… Рада… Що ти… Тут…

- Не кажи вголос, прошу! Я ж бачу, що тобі боляче!

"Добре."

- Як відкрити цю в'язницю?

"Треба зняти печать, але будь обережна. Ці кайдани, як живі змії. Ще й тебе захапають. Я не мала тебе наражати на небезпеку, але… Ти єдина, хто може мені допомогти."

- І я допоможу. Потерпи ще трішки.

Сіліс лише кивнула у відповідь, заплющивши очі.