Розділ чотирнадцятий

- Прокидайтесь, вже ранок! - весело крикнула Ніліс, заходячи в тіпі, де спали дракони.

- Який ранок?.. На дворі темно… - сонно пробубнів Като.

- Друже, якщо ти забув, то нагадаю, що в нашому світі панує темрява. Сонячне світло шкідливе для нашої раси.

- Тоді як ви визначаєте коли ранок, а коли ніч, щоб знати коли спати? - спитала Лес, потираючи очі.

- Коли остаточно прокинетесь, я вам усе розповім. Сніданок біля центрального вогнища, сьогодні будемо їсти з усіма!

Ящірка жваво висковзнула з тіпі по своїм справам. В їхньому тимчасовому помешканні не було лише Аргона.

- Цікаво, де це він?.. - задумливо промовила зелений дракон, виходячи з оселі та врізаючись у чиюсь тверду грудну клітину.

- Добрий ранок! - посміхнувся темний, розглядаючи сонну Лес.

- І тобі… Ану стривай! Поясни мені, як визначати в темряві коли ранок, а коли день!

Темний засмівся, пропускаючи решту драконів на подвір'я.

- У світі темних теж немає зміни дня і ночі. Ми користуємось внутрішніми годинниками, - пояснив Аргон, зникаючи за листями в тіпі.

Лес на нього косо дивилась, доки її увагу не привернув галас позаду. Навколо багаття зібралися ящірки з ящурами, та дітлахами. Усі весело сміялися, їли, танцювали, співали.

- Сьогодні якесь свято? - розгублено спитала Лес, підходячи до Ніліс.

- Якщо думати з цього боку, то в нас кожен день свято. Ось так, - Ніліс вказала на натовп, - ми дякуємо богам за цей світ і все, що в ньому є.

- Аааа, вони кусаються!

Лес з Ніліс обернулись на джерело крику. Като стрибав і верещав, як різаний, намагаючись відчепити від себе ящерят, що вчепились маленькими зубками йому в лапи, хвіст і крила. Темна ящірка зітхнула, промовляючи:

- Като, заспокойся, в них просто прорізаються зубки…

- А я тут до чого?! - вже схлипував жовто-синій, безпорадно падаючи на землю.

- Като, Като… - зітхнула Лес, відчіпляючи дітей від бідолашного дракона. - Де ти ці пригоди знаходиш?..

- Вони самі його знаходять! - сміявся Бард, стоячи поряд з Бадом.

- Давайте снідати і розпочнемо тренування! - жваво підстрибнула Ніліс.

Сьогодні у меню було дещо незвичне: смажені метелики, що були прив'язані до гілок, ніби на шампурах і печений гарбуз, який своїм видом більше нагадував величезну картоплю. На смак був саме такий: картопляний.

- Ці метелики хрустять, ніби тоненькі сухарі… - жуючи, скептично зазначив Като. - Але хочу сказати, що вони дуже смачні!

- Мені теж подобаються! - кивнула Лес, відкушуючи з палиці ще одного метелика.

- А де це Аргон вештається?.. - оглядався по різні боки Бард.

- Сказав, що пішов далі досліджувати місцевість. З ним пішло ще двоє з нашого селища, - пояснила Ніліс. - Останнім часом та прірва стає усе більше…

- Яка прірва? - перевела стурбований погляд на ящірку зелений дракон.

- Ти вже, певно, бачила, що енергетичні нитки сягають нескінченної темряви. Це і є прірва. Раніше вона нас не турбувала і просто була частиною світу, а зараз вона досягла поверхні землі, та розрослася до розмірів величезної діри. Ніхто не знає, що всередині неї, але ми боїмося, що вона знищить Мандракор і нам доведеться звідси тікати.

- А чому Тонакатанукі цьому не зарадить? - обурився Бард. - Він же бог!

- Прадід вже старий і зберігає свою велич лише тому, що немає спадкоємців чоловічої статі. Ящірка не може стати володарем.

- Кепсько… - зітхнули дракони, переводячи погляди на двох переляканих ящурів, що бігли з лісу.

- Та діра… - захекуючись, кричав перший. - Вона стала більшою!

- І той дракон стрибнув в неї! - кричав вже другий.

- Що з ним? - спохватилася Лес.

- Він зник!

Дракони обмінялися серйозними поглядами і не вагаючись, одразу вирушили до лісу.

Чорна прірва була діаметром вже понад двадцять метрів і була більшою за озеро, де знаходилось серце Мандракору. Лес вже була біля неї, коли почувся спів анур з самої прірви.

- Вам не здається це дивним? - поцікавилась зелений дракон, переводячи погляд з прірви на друзів.

- Щось не так… - задумливо промовив Бад.

Усі були занепокоєні.

- Гадаю, варто туди спуститись. Крила є, ми впораємось.

- Лес, стривай! - зупинила дракона Ніліс. - Ми ящірки літати не вміємо, тому ця прірва для нас є невідомістю. Але я хочу, щоб ми налагодили телепатичний зв'язок, щоб в разі чого, ми змогли вам допомогти.

- А чим ви зможете допомогти? - насмішкувато промовив Като.

- Не недооцінюй жителів Мандракору, жовто-синій!

- Ніліс, як нам це зробити? - перевела тему Лес.

Ящірка нічого не сказала, лише взяла в обидві лапки голову зеленого дракона і торкнулась своїм чолом її. Обидві автоматично заплющили очі. Лес бачила, як між ними вибудовуються нитки телепатичного зв'язку. Маленькі ниточки спліталися у більшу нитку, міцну і за структурою схожу на канат.

"Ти чуєш мене?" - подумки запитала Ніліс.

"Так…" - вже з широко розплющеними від подиву очима, відповідала Лес.

"Чудово, тепер я точно впевнена, що все буде гаразд." - посміхнулась ящірка.

- Хлопці, ходімо! - крикнула зелений дракон, стрибаючи у прірву.

- Вона скажена! - обурився Като, стрибаючи слідком.

- Хто б казав! - крикнув навздогін Бард, киваючи Ніліс.

Бад мовчки стрибнув останнім.

Падіння було довгим. Занадто довгим. Навколо була суцільна темрява, а коло неба, що було десь вгорі, усе зменшувалось.

- Мані здається, що ми застрягли на одному місці і просто паримо, як ті птахи за течією вітру, - буркотів Като, утворивши лежачу розслаблену позу.

- Като, згуртуйся! А то зараз об щось гепнишся і будемо тебе по кісточкам збирати! - насупилась Лес, намагаючись телепатично відшукати Аргона.

- На скільки ж може бути глибоко зараз Аргон, якщо ми досі падаємо вниз… - задумливо мовив Бард, потираючи лапою лускате підборіддя.