Розділ сьомий

У Ката була гарячка. Серед дракончиків він почувався найгірше і ніхто не міг зрозуміти чому йому так погано. Він, майже, постійно крутився, кричав, а з очей котилися сльози.

- Не треба… Я не хочу!

- Хай господар помилує, що це з ним коїться? – підстрибнув з переляку Фенік, заходячи у хату.

- У нього палають легені, якщо чесно не знаю, що це… - зніяковіла Калинка, стурбованим поглядом поглядаючи на дракончика.

- А що з іншими?

- Пішли озирнутися навколо, вони прокинулися майже одразу після того, як ви вирушили до лісу.

- Вони нічого не розповідали?

- Сказали, що ввечері все розкажуть, коли ти і Лес будете.

- Схоже Лес пішла їх шукати, - посміхнувся лісовик, споглядаючи у вікно.

Лес чула голоси Барда та Бада у березовому гаю. Зрадівши тому, що хлопці оговталися, вона одразу кинулася через дерева та кущі до їхнього місця знаходження.

- Ну нарешті ви прокинулися! – щасливо крикнула дракончик, накинувшись з обіймами на друзів.

- І ми раді тебе бачити, - промуркотів Бард, обіймаючи у відповідь.

Бад, як завжди, нічого не говорив, лише, посміхаючись, обійняв.

- А що з Катом? – відсторонилася Лес, роздивляючись хлопців.

- Йому дуже погано, - пригнічено відвів погляд золотистий, - схоже, йому потрібні ліки.

- Вони є, - посерйознішала дракончик, повертаючись в сторону будинку, - ходімо.

У будиночку Калинки було дуже спекотно. Здавалося, що його нагрівав саме Като. Лес уважно роздивлялася свого непритомного друга. Він помітно схуд, через луску почали проглядатися кістки, очі запали. Він весь, наче вигорав: почав змінювати колір на золотисто-червоний. Дракончик притулилась до його чола. По щоках текли сльози.

- Будь-ласочка, живи, - прошепотіла вона, заплющуючи очі.

Като астрально знаходився у світі, де панувала ніч. Усе довкола освітлювала лава, що текла річками з величезних вулканів, що були майже всюди. Перед ним, наче марення, матеріалізувався величезний вогняний дракон. Він палав червоним полум’ям і виглядав як силует з білими вогниками замість очей.

- У тобі прокидається магія вогню, - почав дракон низьким тоном. - Чи готовий ти її прийняти?

Като замислився, мовчки дивлячись на дракона. «Чи варто?»

- А що мені дасть ця магія? – крикнув він голосно, несподівано для себе.

- Могутню, рушійну силу вогню, - підсумував дракон, продовжуючи, - але мало хто знає, що вогнем можна не тільки руйнувати, а й творити. Не кожен носій цієї магії розуміє. Твоє тіло змінюється. Якщо ти погодишся – станеш могутнім вогняним драконом. Я, як дух цієї стихії допоможу тобі її опанувати і буду твоїм наставником…

- А якщо не погоджусь?

- Магія вогню в тобі зникне і ніколи більше  не прокинеться. Стосовно іншої магії: цей перелом завдасть тобі шкоди і ти можеш стати нездібним.

Като схвильовано обмірковував почуте. Це був ризик. Але він не хотів володіти магією вогню. Він її ненавидів.

- Я відмовляюся, - з серйозним тоном заявив жовто-синій.

- Це твій вибір, - зітхнув дракон, - хай щастить, Като.

Усе заволокло сірим туманом і дракончик раптом підскочив, дихаючи так, ніби випірнув з води. В каламутних образах перед очима, він зміг впізнати Лес. Коли зір нарешті сфокусувався, він побачив, що вона плаче.

- Що трапилося? – не маючи сил встати, мордочкою притулився до дракончика Като.

- Це від щастя, - сміялася Лес, спостерігаючи як червоний колір на лусці друга пропадає. - Нарешті ти прокинувся.

- О, наш герой живий! - закректів, як старець, Фенік.

До хатинки заскочили Бард з Бадом. Усі раділи, що з Катом нарешті усе добре. Калинка приготувала зілля з пилку дзвіночків і ще якихось цілющих трав. Наливши в невеличкий дерев’яний кухоль, вона подала його Катові. Обережно напоїла. Жовто-синій дракончик почав оживати на очах.

- А тепер, коли усі в зборі, я би хотів послухати ту частину історії, де Лес була непритомна, - заявив Фенік. - Хлопці, що ви робили?

Дракончики по-черзі почали переказувати.

Момент у печері

- І що нам тепер робити?! – знесилено вив Като, роздивляючись непритомну Лес. – Ми тут всі помремо!

- Ти ж казав, що ти знаєш шлях, - вишкірився Бард, обмірковуючи наступні дії.

- Треба рухатися далі, будемо нести її по-черзі, - заявив Бад, спираючи на себе зеленого дракончика.

- Ти правий, тільки як нам дізнатися де вихід…

- Я… Здається… Знаю кхе-кхе-кхе… - почав закашлюватися Като, похитуючись біля стіни.

- Що це з тобою? – здивовано озирався на друга золотистий.

Кашель посилився. Като розкрив рота і пустив струмінь вогню.

- Очманіти… - прошепотіли одночасно Бард з Бадом. – Ти що вогняний дракон?!

- Кхе… Наполовину… - зніяковів жовто-синій, понуривши голову.

- А тепер з цього місця детальніше! – вимагав золотистий серйозним тоном. – Чому ти не розповідав?

- Моя мама з касти вогняних, а тато, як ви знаєте, з касти повітряних. Історію їхнього кохання я не розпитував, але з дитинства ненавидів вогонь. Завжди тягнувся до вітру. Арес мій двоюрідний брат, син маминої сестри. Він постійно говорив, що я помилка їхньої родини, що міжкастовий союз неможна було дозволяти. Це мене постійно гнітило, я почувався чужим серед вогняних драконів. Мені постійно казали, що сила вогню в мені пробудиться і все налагодиться. Лише тато не розділяв їхні погляди, казав, що я маю сам обрати свій шлях. Він і дідусь Саед – єдині, хто не примушували мене ставати на чиюсь сторону. 

- І що ти думаєш робити, коли ця сила остаточно пробудиться?

- Не знаю, але зараз вогонь допоможе нам знайти вихід.

Като пішов вперед, видихаючи вогонь. Позаду усе ближче чувся тріск каменю.

- Біжімо! – крикнув Бард, налякано оглядаючись назад. – Зараз тут усе завалиться!

Вони встигли пробігти лише декілька метрів до того, як стіни печери остаточно обвалилися.