Розділ шостий

Дракончики йшли за сферою, що вела у протилежний бік від заваленого виходу. Здавалося, що вони йдуть цілу вічність. Ходи, були доволі вузькими, ноги вже відвалювались і затерпали крила. Сфера почала повільно мерехтіти, а потім взагалі згасла. Лес впала, непритомніючи.

- Лес… Лес… З тобою все гаразд?.. – неначе здалеку лунали голоси.

- Енергія… Скінчилась… - останнє, що сказала дракончик перш ніж провалитись в темряву.

Оговталась вона у якомусь, невідомому їй, лісі. Усе довкола буйно зеленіло, шелестіло листя на пишних деревах, неподалік було чутно стукіт дятла. Сонце промінням пробивалось крізь крону.

- Де це я?.. – прошепотіла дракончик, оглядаючись.

Довкола лише дерева і кущі.

Рефлекторно вона спробувала злетіти, але крила зігнулись і вона боляче вдарилась об землю.

- Не вставай! Ти ще не одужала!

До неї підбігло маленьке волохате створіння, розміром з кленовий пень. Його хутро було зелено-коричневого кольору, сині як сапфір очі, коротенькі ручки й ніжки. Майже все воно було вкрите березовим листям, а на голові красувалася шапочка з білого грибу.

- Що ти таке? – здивовано-зацікавленим поглядом роздивлялася Лес.

- Не що, а хто! Лісовик я! Звати Фенік. Для друзів Феня!

- Феня… А де я знаходжусь?

- В моєму лісі. Вас знесилених до мене ящірки приволокли. Що ви в тій печері робили?

- Просто пішли подивитися… Нам друг запропонував… - зніяковіла дракончик.

- Друг запропонував… Хіба ви не знаєте, що там небезпечно?! – буркотів Фенік, оглядаючи синці на тілі дракончика.

- А хлопці… Вони де?.. Ай!

- Терпи! Зараз пройде, – лісовик накладав на великий синець якусь зелену мазь, що дуже смерділа. – Ними інші лісовики займаються.

- Так вас багато?

- Дуже. Спробуй встати.

Лес стала на лапки, вирівнявши спину. Більше нічого не боліло. Від щастя вона розправила крила.

- Постривай! Тобі ще не можна літати. Знову гепнишся!

- Добре, - ніяково всміхнулася Лес, - тоді що мені робити?

- Ходімо в наше селище, я тобі все покажу. І до твоїх друзів завітаємо.

Лісовик скрутився в клубочок і покотився по малопомітній стежині.

Лес йшла слідком, дорогою розглядаючи різноманітні гриби та трави. Шлях був недалеким, але стежка була заплутаною, напевно, для безпеки. Селище складалося з хатинок у вигляді велетенських грибів. Деякі лісовики жили на деревах, роблячи з гілок та вапна будиночки, схожі на гнізда ластівок. Усі лісовики, без виключення, були волохаті, але кожен з них відрізнявся кольором очей і відтінком хутра.

- У вас лісовики тільки чоловічої статі? – поцікавилася Лес.

- Ні, є ще лісовихи. Капосні створіння, тому з ними краще товаришувати, ми їх не дуже любимо, але доводиться з ними співіснувати, - пояснював Фенік.

- А як ви з’являєтесь на світ?

- Хто як. До прикладу, я народився вночі у листках бузини. Дуже добре пам’ятаю, як мене малого заколисували гілки, а навколо літали світляки… - задоволено примружив очі лісовик. – А моя подружка Калинка народилася одного ранку з роси, що рясніла на траві під кущем калини.

- То скільки ж тобі років?

- А я пам'ятаю? Ну напевно років з шістсот буде… Я давно живу.

За розмовою вони не помітили, як дійшли до пенька, в якому нірка була затулена коричневою ковдрою. Фенік зайшов першим. Лес озирнулася довкола. Глиняна невеличка пічка, ліжечка, схожі на великі пуфики, які були пошиті з листя і набиті тополиним пухом, маленькі пеньочки, схожі на стіл зі стільцями, а на нерівній стелі були розвішані різноманітні вінички сушених трав. На трьох ліжечках, що були викладені в ряд під віконцем, лежали три дракончики. Маленька лісовиха з коричневим хутром і рожевими очима бігала від пічки до ліжечок, напоюючи бідолашних хлопців якимось узваром з глиняного глечика. На ній був зелений фартушок з листя, а на голові красувався капелюшок у вигляді кленового листочка.

- Привіт, Калинко! Як вони? – поцікавився Фенік, приобіймаючи лісовиху.

- Вже краще, тільки ж пилюки печерної надихалися так, що ледве дихають, ще й непритомну подружку по-черзі на собі волокли… Може прикликати господаря? – метушилася лісовиха, притискаючи руки до грудей.

- Думаю, ще рано. Ми впораємося, я тобі допоможу, - запевнив лісовик. – Що треба зробити?

- Потрібен пилок синіх дзвіночків, він має магічно-лікувальні властивості, - задумливо говорила Калинка. - Тільки ж ти знаєш, що вони в нашому лісі дуже рідкісні…

- Нічого, ми їх знайдемо. Лес мені допоможе, - підморгнув Фенік, оглядаючись на дракончика.

- Стривай, а звідки ти знаєш моє ім’я? – здивувалась дракончик.

- Лісовики вміють читати думки, тож це було нескладно, - посміхнувся Фенік.

- Але ж я не звертаюсь до себе на ім’я, коли думаю.

- У хлопців прочитав, вони за тебе переживали.

- Дитинко, ти їсти хочеш? – втрутилася Калинка, підходячи до дракончика. – Може нектаром тебе пригостити?

- А що це таке?

- Зараз покажу.

Лес з цікавістю спостерігала, як Калинка взяла зі столику дерев’яну мисочку і підійшла до вікна. Пробубнівши щось на незрозумілій мові, лісовиха простягла ручки через вікно і до її мисочки почали злітатися бджоли, складаючи жовтий пилок. Коли посудина була повна, Калинка підійшла до столу і з глиняного горщечку почала діставати мед, який поступово додавала в пилок, замішуючи. Коли маса пилку і меду стала густою, вона почала з неї ліпити кульки, які складала в іншу мисочку, а потім подала Лес.

- Спробуй, - щиро посміхалася лісовиха, очікуючи реакції дракончика. 

Лес кігтиками обережно взяла одну з кульок і піднесла до рота. Смак був соковитий і нагадував натуральну фруктову цукерку.

- Ммм… Це просто неймовірно, - муркотіла дракончик, облизуючись.

- Доїсиш і вирушимо в іншу частину лісу, треба поквапитись, – посерйознішав Фенік, надягаючи на себе торбинку, сплетену з очерету.