Розділ п'ятий

Посеред печери палав вогонь, а навколо нього сиділи драконенята з Хаосом. У куточку на солом’яній устілці лежала Лес. Сонце давно зійшло, а вона досі не прийшла до тями.

- З нею точно все буде добре?.. – тремтячим голосом запитав Като, поглядаючи на зеленого дракончика.

- Ще трішки і вона прокинеться, - мовив спокійним тоном володар, зосереджено розглядаючи вогнище, - не переживайте.

Раптом вогонь спалахнув зеленим кольором, і в ту ж мить, оговталась Лес. Вона тяжко дихала, каламутними і наляканими очима роздивляючись все довкола.

- Допоможіть… - плакала вона, завернувшись в клубочок.

Хлопці прудко підбігли до неї, сідаючи біля устілки. Хаос, узяв дракончика в лапи і почав легенько заколисувати.

- Сонечко, я поряд, - тихо й ніжно промовляв тато, заспокоюючи дитину. - Що ти бачила?

Лес почала зосереджено роздивлятися вогонь, згадуючи, що відбувалося в той момент, коли її плющем затягнуло під мох.

- Я пам’ятаю страшенний біль. Кляті колючки… - шипіла вона. – А потім темрява, невагомість, наче я знов літала в космічному просторі. Тільки цей простір був просто чорним і в ньому не було взагалі звуків. Я літала в ньому, ніби щось шукаючи. І через деякий час я почала бачити білий вогник в далечині. Я спрямувала до нього і торкнулась лапою. Темрява зникла і мене охопило таке тепле відчуття… Ніби мене щось гріло. Усе довкола стало білим. Я заспокоїлась і відчула прилив сил. А потім знову темрява і мене охопила паніка, бо я не знала як з неї вибратись. Це було страшно…

Лес ближче пригорнулась до тата і заплющила очі.

- В тій темряві так моторошно… - останнє, що вона промовила перед тим як провалитись в сон.

- Очманіти… - тихо промовив Като, обмірковуючи слова доньки володаря. – А що саме з нею відбувалося?

Бард і Бад теж спрямували зацікавлені погляди на Хаоса. Всі чекали відповіді.

- Буде день і буде страва, а зараз спати!

На світанку володаря в печері вже не було. Лес прокинулась, коли в небі ще сяяло небагато зірок. Повітря було прохолодним. Дракончик глибоко вдихнула і видихнула. З рота йшов білий пар.

- Як же мені подобається дивитися на ці краєвиди, - вголос до самої себе промовила Лес.

- Мені теж подобається, - поруч намалювався Бард, - не хочеш політати, доки сонце остаточно не зійшло?

Лес лише кивнула, посміхаючись, і вилетіла з печери.

Двоє дракончиків парили над блакитними хмарами, своєю швидкістю розрізаючи повітря. Лес так захопилась польотом, що не усвідомлено почала кружляти спіраллю, як той синій дракон, що проходив випробування на урвищі.

- У тебе дуже гарно виходить, - захоплено зауважив Бард, не зводячи очей з зеленого дракончика.

- Схоже хтось закохааався, - задерикувато приспівував Като.

Поряд з ним летів Бад, який мовчки спостерігав за тим, що відбувається.

- І як давно ви за нами стежите? – невдоволено насупився золотистий, спопеляючи поглядом жовто-синього.

- Із самого початку, - більш спокійно мовив Като. - У мене є пропозиція. Давайте потренуємо падіння на швидкість?

- Це дуже ризиковано, – насторожився Бад.

- Като, якщо тобі бракує гострих відчуттів, то я готовий приписати тобі по довбешці, - посміхнувся Бард.

- Гаразд, якщо вам ця ідея не до душі, то пропоную злітати у Смарагдове підземелля.

- А що там? – Лес перевела зацікавлений погляд на Ката.

- Підземелля довжелезне, але його будова доволі проста. В ньому не заблукаєш, а поки володар займається своїми справами, нам все одно зайнятись нічим.

- А ти що вже там бував? – зі скептичним поглядом спитав Бард.

- Ні, але мій старший брат - так. І він мені розповів про маршрут. Я проведу нас туди, а далі розберемося.

- Щось мені здається, що нічим хорошим це не скінчиться, - знервовано ковтнув Бад.

- Спокійно, хлопці та дівчата, я знаю що робити! – гордовито задерши носа, Като спрямував вниз у північний напрямок від гір.

Підземелля мало вхід у печері, що знаходилась у семи кілометрах від тих скель, де ночували дракончики. Шлях до печери пролягав через чорні болота, в яких зовсім нічого не жило. Лише деякі рослини могли проростати біля булькаючої токсичної води, схожої на смолу.

- Саме тут лазити не раджу, - серйозно мовив жовто-синій, - навіть не кожен дракон може вибратись з цих боліт.

- Тоді навіщо ми премося туди, де настільки небезпечно?! – не заспокоювався Бард.

- Шукати пригоди, – хитро посміхнувся Като, приземляючись біля печери.

Всередині було темно, лише смарагд виблискував тьмяним зеленим сяйвом. Навколо панувала тиша. З глибини печери було ледве чути  чийсь лагідний дівочий спів.

- Що це таке? – зачаровано прошепотіла Лес, першою заходячи в темряву.

Хлопці не розуміючи, що відбувається пішли за нею, розглядаючи гірські мінерали.

З кожним кроком спів здавався чіткішим і можна було розібрати слова:

«Над землею, наче темний сон,

Пролітає дракон.

Море закрива крилом,

До зірок дістає дракон…»

- Що це за пісня?.. – навостривши вуха, запитав Бад.

- Не знаю, але це треба з’ясувати, - Лес прискорила ходу.

Голос, що наспівував пісню почав віддалятись і знову було неможливо розібрати слів.

- Хутчіш! – зірвалася на біг донька Хаосу.

Десь в глибині печери палало зеленим вогнем. Дракончики чимдуж бігли до нього, але він, чомусь, увесь час віддалявся, ніби цей вогник міг пересуватись. Через деякий час він нарешті зупинився. Драконенята добігли до нього, захекавшись від шаленої швидкості. Прийшовши до тями, вони почали оглядати простір, що був вкритий чорним камінням.

- Це обсидіан, - зауважив Бард, насторожено все розглядаючи.

- Мені здається чи щось тут не те… - зніяковів Като. - Це підземелля має ж бути смарагдовим.

- Тут був темний, – підсумував Бад.

Після його слів знову почала лунати пісня. Але тепер голос здавався зловіснішим і наближався все ближче, і ближче: