Розділ третій

Чергова невдала спроба злетіти в небо. Наступного дня після прогулянки лісом, Лес почала вчитись літати. В першу годину це заняття здавалося занадто важким. Атрофовані суглоби крил не могли надати бажаного результату. Рухи давалися з великим відчуттям болі. Крила мали зміцнитися.

- Я розумію, що боляче, але ти маєш навчитись літати, – підбадьорював Хаос знесилену доньку.

- Невже всім так боляче? – зі сльозами на очах, прошепотіла дракончик.

- Лише  народженим енергетично, тобто таким як ти…

- І багато таких як я? – вигукнула Лес, в черговий раз махнувши крилами.

- Одиниці.

Востаннє змахнувши, Лес впала, не маючи бажання вставати.

- Я більше не можу…

- Потрібен вітер.

Хаос взяв у лапи доньку і стрімко злетів зі скелі у напрямок гір.

- У горах Джітінджі дуже сильні вітри, це саме те, що нам потрібно, – промовив дракон, спостерігаючи за станом Лес. – Обіцяю, буде легше.

Могутні гори були темно-синього кольору. Над ними літали сірі хмари, що віщували дощ. Вітер був настільки сильним, що зривав дерева в їхніх низинах. Це видовище лякало Лес. Яким чином тато збирається навчити її тут літати?!

- А чому гори саме так називаються? – поцікавилась дракончик, розглядаючи краєвид.

- Бо їх створив один з першостворених драконів, його звати Джітінджі і він досконало володіє стихією землі. Можливо ти не пам’ятаєш, але ти була присутня на зібранні драконів вищої касти, вони визначали твою здібність.

Лес грізно насупилась, намагаючись згадати ту подію. В голові були лише тьмяні образи, що пливли, немов водяні хвилі. Чула голоси: декілька чоловічих і один жіночий, але на цьому було все.

- Чому я так погано пам’ятаю?..

- Тоді ти була лише частково при свідомості. Я тебе вводив у такий стан, щоб пробудилась твоя підсвідомість, - мовив Хаос, приземляючись на одну з гір, що нагадувала величезний кам’яний пень, - твоє єство.

Вітер дмув так, що було чутно гулкий свист, який розрізав повітря, немов лезо і врізався у вуха, провокуючи підвищення тиску. Паморочилось і боліла голова. Лес спробувала розімнути шию, аби полегшити біль, але ця спроба була марною.

- І яким чином я тут навчуся літати?

- Розправ крила.

Дракончик виконала прохання, після чого, дивовижним чином, припинило боліти абсолютно все. Крила стали ще легшими, а суглоби більше не турбували, пропало запаморочення і головний біль. Стало так тихо і спокійно, ніби хтось зі сторони просто вимкнув звук, натиснувши невидиму кнопку.

- Чому стало так тихо?.. – прошепотіла Лес, роздивляючись далекий туман над обрієм.

- А тепер змахни крилами і піддайся вітру вперед, – повчальним тоном промовив Хаос, підштовхуючи дракончика до краю гори.

Лес повністю розправила крила і стрімко злетіла вперед, ніби зелений листочок, якого сколихнув сильний вітер.

- Виходить… Тату, в мене виходить! – кричала дракончик, легко махаючи крилами і віддаляючись від гори ближче до заходу сонця.

- Що ж, доки сонце не сховається за обрієм, ми політаємо, а потім ти лягаєш спатки! – руйнівнику вистачило одного змаху, аби обігнати доньку і проскочити далеко за пурпурові хмари.

«Теж хочу навчитись так швидко літати…» - промайнула думка в голові Лес після побаченого.

Пейзаж був просто неймовірний. Небо вимальовувалось у червоних, помаранчевих, рожевих, синіх і фіолетових кольорах. Сонце вже майже зайшло і почали з’являтися зірки. Дракончик згадала, як розглядала їх, коли мандрувала у подобі сфери. Вони здавалися такими велетенськими, що їх легше було назвати сяючими планетами, ніж просто зірками. В цьому світі вони знаходилися дуже далеко і вкривали усе небо.

Хаос склав крила і як сокіл, прудко полетів вниз. Здавалось, що він от-от просто пірне у воду лазурного озера, що знаходилося в тій місцевості, де він летів. Але перед самою водяною поверхнею він розкрив крила та легко, немов лісова лань, пішов по воді. Від доторків його лап у ній мерехтіли блакитні блискітки, що розпливалися по всьому озеру. Лес спостерігала за батьком і спробувала повторити його рухи. Під її лапами блискітки набували яскравого зеленого кольору. Через декілька кроків дракончик зрозуміла, що вода починає тягнути її вниз. І коли вона пірнула з головою, то помітила, що тата на озері вже не було. Спочатку промайнув страх, але він зник після того, як Лес побачила флору озерного світу. Усюди росли чудернацькі квіти, які формою нагадували фіалки, але їхні пелюстки сяяли смугами синього, фіолетового і рожевого кольорів. Розглядаючи усе довкола, дракончик помітила, що не дихає. Але кисню наче й не потрібно було. Вона спробувала проплисти між квітами, але водорості, що росли із самого дна обплели Лес і потягли через пісок. За мить вона відчула, що більше не знаходиться у воді і обтрусивши мордочку від піску, розплющила очі. Ця місцевість виглядала як срібна безкрайня пустеля. Звідусіль лунав тихий заспокійливий гул. Він заколисував як колискова.

- Ходімо, малече, до мене, - долинув голос позаду. – Час лягати спати.

Дракончик повернулась у бік голосу і побачила Манту. Її погляд був такий ніжний, що було неможливо не посміхнутись.

- Привіт, Манто.

Доросла дракониха підібрала Лес крилом і пішла в сторону великого бархану, що приховував сплячих драконенят. Хтось перекатувався зі сторони в сторону, напевно, споглядаючи насичені сни, хтось голосно сопів, розлігшись, немов зірка, а хтось, скрутившись клубочком, тихесенько спав.

- Лягай, де тобі буде зручно, а якщо стане холодно, скажи мені, - промовила Манта, опускаючи дракончика на пісок.

Лес запримітила собі невеличкий піщаний горбочок, що знаходився трохи далі від місця самої «спочивальні». Влігшись зручніше, вона заплющила очі і миттєво провалилась у сон.

Ранок не змушував себе довго чекати. В цьому світі час йшов швидше, тому і дракони росли швидше. Сьогодні Лес розбудило не сонячне світло, а тихесеньке перешіптування дитячих голосів.