Розділ другий

«Усвідомлення того, що я не просто маленький потік енергії, а повноцінне творіння, що тепер має тіло, було для мене незвичним. Я спостерігала за всім, що відбувалося навколо мене і думала над своїм призначенням. Тепер воно в мене є. В момент, коли в обох моїх лапах з’явились сфери, я відчула сильний прилив енергії. Вона пробирала все тіло, насичувала, живила. В моїй свідомості наче відбулося перезавантаження. Всі спогади і здобуті знання склалися в спіральний калейдоскоп і прокручувались одне за одним. І коли перезавантаження завершилося, наступила темрява.

Темрява, яку супроводжував спокій… Можливо це сон?» - Лес.

Вимір виховання маленьких драконів. Температура в цьому маленькому світі сягала близько тридцяти градусів по Цельсію – комфортна температура для таких створінь, як дракони. Лес оговталась в печері, що ховала її від сонячного світла. Зблизька можна було розгледіти лише велику луску, що навіть в темряві переливалась декількома відтінками синього та з’явилась тут невідомо звідки. Дракончик підняла голову вище, спостерігаючи за відблиском луски, і заціпеніла. На неї дивилися два великих блакитних очиська з розширеними вертикальними зіницями. 

- Не бійся, я тебе не скривджу. – блакитні очі примружились. Складалось враження, наче вони посміхаються. – Ходімо назовні, я тобі все розповім.

Не встигла Лес нічого сказати, як довелося закрити очі. Яскраве світло сліпило і було тяжко зрозуміти, де вона знаходиться. Коли, нарешті, вдалося розімкнути повіки, дракончик озирнулась довкола. Листя пальмових чагарників колихалось від легенького вітру. Було чутно звуки водоспаду неподалік. Перед нею розкинулася велика галявина, на якій трава була частково розтоптана, а на її місці проглядався піщаний ґрунт. Навколо галявини постали величезні помаранчеві скелі, на яких гралися драконенята. Незграбно махаючи крильцями, світло-зелений дракончик дмухнув на фіолетового, що намагався битись довгим хвостиком. Така картина здавалася Лес кумедною. Сміючись, вона перевела погляд на темно-синього дракона. Саме його луску вона бачила в темряві. Витончене продовгувате тіло, лапи з довгими кігтями, величезні крила і голова з довгими закрученими рогами. Погляд мав ніжні риси і зараз, при світлі сонця, очі дракона здавалися ще яскравішими.

- А як ми так швидко дістались цього місця? – задумливо спитала Лес. – Ми ж тільки що були у печері.

- Це називається телепортація, – дракониха щиро посміхнулась, паралельно спостерігаючи за малятами. – Всі дорослі дракони так вміють і ти навчишся.

- А де тато?

- За скелями, - погляд дорослого дракона став серйознішим. - Спочатку навчишся ходити, адаптуєшся, а потім можна буде з ним зустрітись.

- Але ж я мо… - промовляючи склад слова, Лес не помітила як заплуталася в лапах, при спробі піти, і впала. 

«Не думала, що це буде так тяжко.» -  кривлячись від неприємних відчуттів, дракончик спробувала встати в попереднє положення.

- Нумо, я допоможу тобі, - промовила дракониха, підпираючи головою маленьке тільце. - Зви мене Манта.

- Гаразд.

- Перебирай лапами послідовно. Спочатку праву передню і ліву задню, а потім ліву передню і праву задню. Спробуй.

Лес насупилась, концентруючись на послідовності: «Права передня, ліва задня, ліва передня, права задня, права…»

Перші десять хвилин виходило досить непогано. Дракончик трішки збивалась, але старанно починала все спочатку. Через деякий час Лес вже вправно ходила і ще через приблизно стільки ж бігала по галявині як спритна ящірка. Поки Манта займалася драконенятами, що тільки-но вилупились, Лес вирішила лізти по скелям шукати тата. Вони були доволі крутими і на них тяжко було збиратись. Дракончик з останніх сил все ж вилізла на гору і впала на живіт, втомлено висунувши язика. Перевівши подих, вона встала та з великими очима, сповненими цікавості, спостерігала як з дуже високої скелі один за одним стрибають дракончики. Один з них невчасно махнув крилами і міг бути повністю проткнутий кам’яними штирями, що знаходились внизу біля самої скелі. Але цього не сталося. Якась сила стримала дракончика і той лише подряпав задню лапу. Потім його перенесло на скелю, де стояв чорний дракон.

- Гові, повторюю ще раз, коли стрибаєш, одразу розкривай крила. Не можна їх розправляти в останню мить, це небезпечно!

- Але ж старші так роблять, я бачив. І теж так хочу! – дракончик винувато похнюпив носика.

- На все свій час! І це всіх стосується! – дракон беззаперечним поглядом оглянув усіх учнів. - На сьогодні досить, відпочивайте.

Коли Лес дісталась вершини скелі, чорний дракон, розправивши крила, зібрався летіти.

- Тату зажди! – крикнула Лес, сподіваючись, що її почують.

Дракон зупинився, перевівши погляд в сторону, звідки долинав голос дракончика.

- Привіт, доню, - руйнівник розвернувся своїм громіздким тілом і підвів голову ближче до Лес, споглядаючи прямо у вічі, - як ти себе почуваєш?

Тато так уважно розглядав своє чадо, що дракончику стало трохи ніяково.

- Все добре, вже навчилась ходити… - Лес переводила погляд то на тата, то в інший бік. - Спитала в Манти, де тебе можна знайти і ось знайшла.

- Що ж, познайомлю тебе з місцевістю. Вчити тебе літати ще зарано, тому забирайся мені на спину і полетіли. Але тримайся кігтями міцніше!

- А тобі не буде боляче?

- Не буде.

Лес спритно залізла татові на спину і той одразу здійнявся у височінь.

Він так швидко летів, що дракончику здавалось, що її знесуть пориви вітру. Але, коли вони пролетіли крізь хмари і навколо було видно лише барвисте небо та сонце, що потихеньку опускалося до лінії горизонту, Лес від захвату привідкрила рота.

- Як же це гарно!

Тато нічого не відповів, лише посміхнувся, продовжуючи маневрувати між хмарами. За ними відкривались величезні полонини, через які протікала річка. По лівий бік можна було побачити високі біло-сірі гори із загостреними вершинами.